Справді, на довгій Городецькій і бічних вулицях вони не помітили жодного чоловіка, ніби місто вимерло, а він уявляв мало не урочисту зустріч — з музикою, квітами, промовами на їхню честь.
А народ не визирав навіть з вікон, і гнів та лють пробуджувалися в Лакуті.
Легіон просувався вперед. Біля вокзалу з’явилися поодинокі перехожі. Машини спустилися вниз до центру, зупинилися поблизу оперного театру, і Зіновій Лакута нарешті вистрибнув на бруківку.
Через задній борт грузовика вилізали солдати, його підлеглі, вони штовхали один одного, розминаючись, жартували й роздивлялися навкруги — для одних знайоме місто, інші вперше потрапили сюди, їм усе було цікаво: і будинки, що стояли впритул вздовж вулиці, і сіре громаддя театру, і дерева бульвару, який починався одразу від Театральної площі.
— Пана чотаря до обер-лейтенанта! — підбіг солдат. Зупинився, приклавши пальця до пілотки, їв очима, і Лакуті трохи полегшало: ось вони — порядок і дисципліна. Солдати встановлять такий же порядок у місті, й усі тремтітимуть перед ними.
Лакута із задоволенням огледів солдатів своєї чоти, одягнутих у мундири вермахту.
Єдине, що відрізняло нахтігалівців від гітлерівських вояків, — жовто-блакитна смужка на погоні; що ж, яке це має значення, головне, що вермахт проклав їм дорогу сюди, а тут їм уже карти в руки, то пусте, що діятимуть разом з есесівцями, нехай і з самим дияволом, слава богу, повернулися на Україну.
Зіновій Лакута обсмикнув мундир і побіг до головної машини, у якій сидів обер-лейтенант Оберлендер. Тут юрмилися ротні й чотарі — офіцери «Нахтігалю».
Лакута клацнув підборами, рапортуючи. Оберлендер зиркнув скоса, кивнув і вів далі:
— Панове офіцери, зараз розквартируємось, вказівки одержите від пана Шухевича. Короткий відпочинок, повторюю, короткий, бо справ у нас багато, і вже сьогодні мусимо розпочати акції.
За годину чота Лакути розмістилася разом з іншими в бурсі Абрагамовичів. Солдати, хто роздягнувшись, а хто в одязі, знявши тільки чоботи, повдягалися на ліжках, а Лакута подався до Романа Шухевича — коменданта, як його називали, і правої руки Оберлендера.
Шухевич сидів біля столу, заставленого пляшками шнапсу, тарелями з ковбасою, смаженою рибою, огірками.
Кожен наливав собі скільки хотів, їли, кидаючи недоїдки просто на стіл, ніхто не звертав на це уваги, розмовляли, не слухаючи один одного, поки нарешті пан Роман не підвищив голос, закликаючи до порядку.
Мовив коротко й вагомо, як і належить людині, котра має конкретну владу:
— Маємо навести порядок у місті, й робитимемо це, панове, всіма засобами. Почнемо з інтелігентів, прошу я вас, різних професорів і докторів, і я закликаю вас бути нещадними.
— Списки! — вигукнув хтось. — Прізвища й адреси!
Шухевич переможно підніс над головою звичайнісінький телефонний довідник.
— Ось вам списки! — помахав ним у повітрі. — Тут позначено: професор, доктор… То прошу вас не церемонитися…
Кілька, телефонних довідників лежало на столі, й Лакута встиг ухопити одного. Послинивши пальця, швидко гортав сторінки. Невже нема? Але ж у професора університету має бути телефон. Ось сторінки на літеру «В»…
Валявський…