Цікаво, чи впізнає?
Лакута грубо відштовхнув служницю й рушив коридором, чуючи за спиною впевнені солдатські кроки.
Попереду світилися скляні двері, чотовий штовхнув їх коліном, чудом не вибивши скло, й потрапив до професорського кабінету.
Всі стіни аж до стелі займали стелажі з книгами, біля вікна стояв величезний стіл із зеленою лампою, а в глибокому фотелі сидів професор Валявський. Він щось читав, відклав книгу й подивився на Лакуту уважно, без роздратування, яке, здавалося, мала б викликати у кожної, тим більше хворої людини безцеремонність відвідувачів.
Лакута зупинився посеред кабінету, поправив на грудях автомат і застиг, втупившись у Валявського. Чекав, що професор пополотніє, відсахнеться, запитає зрештою, чого з’явилися сюди люди у військовій німецькій формі.
А Валявський тільки дивився, тримаючи книгу, й легка посмішка торкалася вуст.
Мовчання затягувалось, і перший не витримав Лакута.
— Ну? — запитав зловтішно. — Як ся маєте, пане професоре? Не впізнали мене?
— Чому не впізнати? — Професор поклав книгу на стіл і схрестив руки на грудях. — Якщо не помиляюсь, студент другого курсу Зіновій Лакута…
Він сказав це спокійно, немов чекав Лакуту, ніби призначив йому зустріч, переекзаменовку й зараз запитуватиме про Юлія Цезаря.
Лакута мимовільно переступив з ноги на ногу, нерішуче й прохально, ніби знову став студентом. Але автомат висів у нього на грудях, справжній «шмайсер» з повним магазином патронів, він не витратив ще жодної кулі, а міг стріляти чергами й зараз зрізати цього самовпевненого чоловіка, що схрестив руки на грудях і не зводить з нього погляду.
— Колишній студент, пане професоре, — уточнив для чогось Лакута.
— Бачу.
— А якщо бачите, — зірвався раптом на фальцет Лакута, — то прошу встати!
Професор, взявшись старечими венозними руками за бильця крісла, підвівся.
Лакута не чекав, що Валявський отак відразу виконає його наказ, і ця слухняність знов надала йому впевненості. Однак нараз професор ступив крок до нього й мовив з почуттям власної гідності:
— Я можу встати і, можливо, виконаю інші ваші накази, пане колишній студенте. Бо я людина слабка й ніколи не відзначався хоробрістю. Проте чомусь мені не дуже лячно, може, тому, що я досить пожив на цьому світі, а може, й тому, що взагалі соромно лякатися таких мерзенних і нікчемних типів, як ви.
Лакута відступив, даючи дорогу солдатам.
— Взяти! — наказав.
Він дивився, як солдати підштовхують старого прикладами карабінів, як виводять з кабінету сиву людину в домашній куртці, й не відчував задоволення, навпаки, здавалося, що цей клятий професор ще раз узяв гору, як тоді на екзамені.
ebooksa