— А яка різниця? — запитав Петро.
— З оглядом дешевше — триста доларів, але, самі розумієте, все доведеться перевернути, розпакувати... А без огляду — п’ятсот.
— Але у нас тільки пісок... — промовив я і миттю пошкодував про сказане.
— Пісок? Із Казахстану в Україну? — посмішка азербайджанця розтягнулася майже до вух. — Слухай, у вас там пісок закінчився, да? Казки розказуєш?.. Ми ваш пісок по піщинці оглянемо — рік тут стоятимете!
— Усе гаразд, усе гаразд... — Петро підняв долоню, зупиняючи митника. — Заплатимо без огляду.
Мені здалося, що азербайджанець навіть засмутився, наче він тільки-но збирався добряче поверещати, поставити нас на місце, а ми вже здалися, ручки підняли і готові виконати всі його побажання.
— Добре, — після хвилинної паузи, прибравши посмішку з обличчя, сказав він Петру. — Неси збір.
Доки Петра не було, митник із цікавістю розглядав пов’язку на моїй голові.
— Що, з полиці впав? — запитав він, знову посміхнувшись.
— Так.
— Треба обережно їздити, це тобі не СВ.
Я кивнув, боячись, що якщо знову щось скажу — збір може вирости.
Нарешті, коли ми видали митнику п’ятсот доларів і зачекали кілька хвилин, доки він їх тричі перерахував, ми повернулися до купе.
Мовчки сиділи. Чекали, що потяг рушить. Попереду нас було ще вагонів двадцять, і ми чули уривками розмову російською мовою. Видно, ми були далеко не єдиними, хто супроводжував вантаж у цьому потязі.
— Він далебі й паспортів не перевірив! — здивовано промовив Петро.
— Ми ж заплатили за «без огляду», — відповів я. — Він і в купе не зайшов, і з нашими красунями не познайомився.
— Це й слава Богу, — видихнув Петро.
«Цьому митнику і на думку спасти не могло, що з нами їдуть жінки», — подумав я.
59
Потяг рухався повільно. За вікном, що не зачинялося, тривала ніч. Азербайджан лишився позаду, і ми знову лежали на своїх полицях, очікуючи на ранок. Спати не хотілося, і я час від часу звішувався зі своєї верхньої полиці й зазирав у вікно. Інколи мій погляд вихоплював із темряви південної ночі далекий вогник корабля чи шхуни. Вогники ніби надавали моїм думкам якоїсь романтичної енергії. Це була енергія сну, а не бадьорості. І зрештою я заснув з усмішкою полегкості на обличчі. Я її відчував, цю усмішку. І знову мені снився химерний сон, у якому я був українцем, тільки тепер уже не героєм, а шарпаком, який утік із турецького полону. Ішов уздовж болгарського берега, зриваючи на ходу китиці дикого винограду. Потім приєднався до циганського табору та разом із ним дістався до Буковини, допомагаючи циганам красти коней і залізом, розпеченим на вогнищі багаття, випалювати тавра господарів. Дивний був сон, але ще дивнішим було те, що вві сні всі: і болгари, і цигани, і я сам, — розмовляли красивою, літературною українською мовою, наче ми всі були персонажами якогось роману.
ebooksa