Я ще раз щосили вдарив ногою по щиту, і миттю ще одна смуга світла пронизала купейний простір. Це була широка горизонтальна смуга; вона перерізала лезо світла, що падало зверху. Після третього удару щит із тріском відлетів від вагона і залишився десь позаду, а нам у віконницю засвітило сонце — засвітило так яскраво, що всі ми замружилися, а Петро навіть затулив очі рукою.
Для мене поєднання стукоту коліс і прямого сонячного світла здалося музикою. Я бавився із сонцем, не відвертаючись і не затуляючи очей долонею. Очі були заплющені, але міць сонця потрапляла крізь стулені повіки і народжувала химерні кольорові плями. І нове повітря, що увірвалося до вікна, вимело до крихти всі запахи купе, замінивши їх на свіжий і вологий аромат моря.
Коли хвилин за п"ять ми вже розплющеними очима подивилися у вікно, то побачили, що їдемо вздовж берега, вздовж Каспію — то трошки піднімаємося над ним, то наближаємося майже до крайки води. Краса побаченого затягувала нашу мовчанку.
Вікно виявилося не єдиними нашим відкриттям за цей ранок. Під нижніми полицями вже в сонячному світлі ми знайшли коробку з посудом, ложками і виделками, примус і пляшку гасу, чотири старі верблюжі ковдри з витертими східними орнаментами. Уже згодом я помітив, що в туалеті, на стінці, яка одночасно правила за двері до вантажної частини вагона, чиясь рука приклеїла портрет Пушкіна, напевно, вирізаний зі старого «Огонька».
Було ясно, що ми — не перші мешканці цього вагона, і ми сповна відчули вдячність до наших попередників. Усе, що ми знайшли протягом цього ранку, було ретельно почищене і складене. Навіть примус блищав міддю так, наче ним ніколи не користувалися.
«Ми заплатили за вагон-люкс», — подумав я, згадавши про долари, які довелося віддати в обмін на вагон. Тепер виявилося, що вагон був того вартий.
Петро вміло заправив примус гасом, накачав його й запалив.
— Ти пробач мені за вчорашнє, — сказав він по-російському, і я збагнув, що він справді почувається винним. — Це все тютюн... Не той тютюн...
— Це взагалі не тютюн! — голосніше, ніж зазвичай, промовила Галя сердитим голосом. — Ти наркотиків накурився!
Петро обшукав поглядом купе. Я зрозумів, що він шукає, дістав із-під столу пакет. Напарник зачерпнув долонею «тютюн» і підніс його до очей.
— Тю! — тільки й сказав він, хитнувши головою. Потім вистромив долоню у проріз вікна, і «тютюн» розвіяло вітром.
— Отакої! — сказав він сам до себе. Потім знову подивився на мене. — Усе одно перепрошую, Колю. Я вже й не пригадаю, що вчора патякав...
— Нічого, — я махнув рукою.
Галя вже прилаштувала на примус казанок із водою. Стояв він не дуже твердо на пласкій ґратчастій підставці — добре, що посередині підставки був круглий отвір: нижня півсфера казанка на два-три сантиметри сідала в цей отвір, надаючи конструкції відносної стійкості.
Гуля дрібно нарізала на столі паличку сушеного м"яса. Я з цікавістю нахилився до м"яса.
— Це водій дав, баранина, — Гуля кивнула на пакет, який лежав у неї під боком на полиці. — Суп буде.
Затишок тривав. Я позирав у вікно, на море, над яким підіймалося сонце. На виноградники, що раптово вклинились у вузький простір поміж вагоном і морем. Потяг рухався без поспіху, тому була змога уважно роздивитися все, повз що ми проїжджали. Я з цікавістю спостерігав за двома жінками в чорному, які обприскували виноград, потім за човном, на котрому двоє пацанів відпливали від берега порибалити. Їхні весла розмірено опускалися на воду.
— А як ти гадаєш, Колю, як із цим піском варт учинити? — пролунав за моєю спиною голос Петра.
Я знизав плечима. Подумав — запитання тільки звучало просто.
— Чесно кажучи, не знаю, — зізнався я. — Ясно, що його треба якось розумно використати... Але ж країна велика, а піску мало...
ebooksa