— Мало, — кивнув Петро. — Замало.
Я озирнувся і побачив, що тепер уже він глибоко замислився.
— Якби його потрошку в дитячих садках розсипати, як полковник пропонував? — задумано промовив він, потім почухав рукою потилицю, провів пальцями вниз уздовж вусів, наче підрівнюючи їх. — Усе одно на всю Україну не стане... Може, полковник щось виметикує? Там кебетних людей чимало працює, в СБУ. І якщо вони цим раніше переймалися, то, вочевидь, знали — для чого...
— Так, полковник, напевно, щось уже придумав, — на словах погодився я з Петром, хоча слабко вірилося, що Вітольд Юхимович мав на пісок якісь конкретні плани.
По обіді ми всі розляглися по полицях, вирішили собі влаштувати «тиху годину». Сонце вже кілька годин не зазирало до нашого вікна. Воно висіло десь згори, над поїздом. Але тепло, залишене всередині купе його ранковими променями, ще відчувалося в повітрі, яким ми дихали.
Гуля тепер лежала на верхній полиці, а я — внизу, на твердих дошках, оббитих дерматином. Спати не хотілося, але навіть просто лежати, похитуючись у такт руху потяга, було приємно. І я лежав на спині, заплющивши очі. У голові крутилися фантазії, народжені моїм хорошим настроєм. Я уявляв себе героєм, який повертається додому з війни. Дивним чином цей герой починав набувати рис одного із запорізьких козаків з картини, присвяченої колективному написанню листа турецькому султанові. На моїй голові був оселедець. Мій кінь, натомлений від безмежних степів, ледве ступав. Звісно, йому було нелегко, бо ж за моєю спиною сиділа вродлива туркеня із розкосими мигдалевими очима — екзотична винагорода, здобута в бою з яничарами. Власне, її я знайшов уже після бою, коли всі яничари лежали вбитими попід стінами невеликого турецького селища. Ми пройшлися селищем, збираючи все золото та срібло, яке могли знайти у будинках і в дворах. В одному з помешкань я й побачив її — вона ховалася за скриню. Спочатку мої побратими-козаки підсміювалися з мене, адже кожен із них віз додому по кілограму, а то й більше коштовностей, але помаленьку в їхніх насмішках усе відвертіше й голосніше проступала заздрість, особливо вечорами, як ми сиділи біля багать, коли хтось із них повертався із найближчого села із сулією доброї горілки, — потому як велика загальна кружка-компанія вже пройшлася раз по колу і готувалася пройтися ще раз. Тоді зрозумів я, що безпечніше буде продовжити шлях наодинці, ніж разом з усіма. І прокинувшись до схід сонця, я збудив свою полонянку, яку нікуди ні на крок від себе не відпускав. І поніс нас мій кінь уперед, у бік ,Києва, подалі від Січі та її законів. «Кінець моєму козакуванню», — вдоволено думав я, лівою рукою тримаючи повід, а правою поляскуючи свою туркеню по стегну...
Я так роздрімався під цю фантазію, що не відразу помітив, як кудись зник шум потяга.
— Колю, — виникла наді мною голова Петра.
— Що? — я звівся й одразу ж відчув, що чогось бракує.
А бракувало не тільки шуму. Потяг стояв. За вікном завмер квадрат неба, моря і брудно-жовтого берега.
— Напевно, кордон, — висловив я припущення і піднявся на ноги.
— Який кордон?
— Між Азербайджаном і Дагестаном.
Петро з виразом нерозуміння на обличчі вистромив голову у віконце, роззирнувся.
— Нема тут нічого!
Раптом поруч із вагоном хтось чхнув. Петро знову висунув голову. Повернувся здивований.
— Нікого нема, — прошепотів він.
Ми завмерли, дослухаючись. Із моря долітали поодинокі крики чайок. Із-за вікна долинула трель якоїсь комахи. І знову десь поруч пролунав глухий удар.
Напруження Петра передалося й мені. Я занервував, розкрив рюкзак, знайшов на дні пістолет, витягнув його і поклав згори на інші речі. Сам визирнув у вікно, але жодної живої душі не побачив.
— Слід перевірити пісок, — Петро кивнув у бік стінки, за якою містилася вантажна частина вагона.
ebooksa