Коли вже прокинувся, ще з півгодини лежав на спині і думав: «Чи ж не близьке сусідство з нашим піском породжує такі химерні сни?»
А за вікном уже піднімалося сонце, і знову між нами і морем повільно пропливали виноградники.
— Дивина, — зітхнув Петро. — Ми все їдемо і їдемо, й не знаємо: що там, з іншого боку вагона? Там мають бути гори, а ми їх не бачимо...
Зранку доїдали вже підсохлий лаваш, запиваючи його чаєм. Настрій у всіх був бадьорий, наче найгірше залишилося позаду.
По сніданку Галя зняла з моєї голови пов"язку. Оглянула садно, сказала, що все гаразд. Знята пов"язка полетіла у вікно.
— Ти знаєш, — Петро нахилився над столом ближче до мене. — Мені чудернацький сон наснився, про Шевченка, але російською мовою... Начебто він загубив якийсь ключик і потім шукав його, шукав, довго нишпорив...
Видко, вираз мого обличчя здався Петру більш ніж дивним. Я дійсно закусив губу й примружився, провівши паралель між українською мовою, яка пробралася до мого сновидіння, і Шевченком, який заговорив російською у сні Петра. До того ж пригадався і золотий ключик, який знайшовся в піску, а тепер лежав у кишені рюкзака.
Петро розтулив рота і ще ближче підсунувся вперед, наче збираючись щось сказати. Але, перечекавши хвилинну паузу і не зводячи з мене примруженого уважного погляду, він запитав:
— А що тебе так приголомшило?
Я усміхнувся.
— А мені останні сни українською снилися, і сам я по-українському в них говорив.
Петро знизав плечима.
— То й що? — запитав він, випроставши спину й кинувши швидкий погляд на Галю, яка сиділа поруч. — Мені малечею снилося, що я вкупі з «бітлами» по-англійському співаю і теревеню з ними англійською. А в школі я німецьку вивчав... Це ж допіру сни.
— Сни, — погодився я.
— А мені теж сни російською у дитинстві снилися, — приєдналася до нашої розмови Гуля.
— Це тому, що у вас у Казахстані забагато москалів, — сказав Петро.
— Петю! — Галя з докором поглянула на свого чорновусого.
— Їх усюди забагато, — додав Петро. Певно, вирішив, що цим доповненням пом’якшить сенс сказаного.
Мене раптом почав розбирати сміх. Петро подивився на мене здивовано, а я вже на повну силу сміявся. Мені зовсім не до речі пригадався анекдот про те, як новий росіянин прийшов до старого єврея і сказав: «Татку, дайте грошей!»
— Ти чого це? — запитав мене по-російському Петро.
ebooksa