— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?
— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.
— От сука! — неголосно видихнув чолов’яга. — Я йому ребра переламаю, рейсовик бісів!
Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.
— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.
А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.
Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.
— Давай, здай сюди задом! — гукнув хрипкий у темряву.
Знову завівся мотор, і вантажівка розвернулася та підставила задній борт до відкритого вагона.
Ми з Петром відійшли вбік і дивилися звідти, як кілька людей залізли до вагона та згортали брезент. Під брезентом у світлі ліхтарів ми з подивом побачили звичайні мішки, складені гіркою.
Працівники нічної бригади почали розбирати гірку, охайно складаючи зняті мішки попід внутрішньою стінкою навпроти проходу. Під мішками виявилася піраміда зелених дерев’яних ящиків.
— Стоп, хлопці! — пролунало раптом із вагона. — Ану, посвітіть сюди!
Облишивши піраміду з ящиків, вони відійшли в правий кут. Нам не було видно, що там відбувається, але ми пригадали, що там відбувалося зовсім нещодавно, добу тому. Пригадали і перезирнулися.
— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.
В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.
— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.
— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.
Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.
— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.
— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.
ebooksa