Пурпурові вітрила

22
18
20
22
24
26
28
30

Я знав, що биті часто виявляють повагу і — як це не дивно — іноді навіть симпатію до тих, хто направить їх на добрий розум фізично. Судячи з тону і змісту наполегливих заяв Ґеза, я вирішив, що чинити опір було б невиправдано й жорстоко. Я відкрив двері і, не випускаючи револьвера, став на порозі.

Погляд Ґеза пояснював усе, але було запізно. Сінкрайт захопив двері. П’ять або шість матросів, — вони, мабуть, зійшли вниз крадькома, бо я кроків не чув, — стояли напоготові, чекаючи наказу. Ґез витирав хусткою розпухлу губу.

— Здається, я дав хука, коли повірив вам, — сказав я.

— Тримайте його, — звернувся Ґез до матросів. — Заберіть револьвер!

Перш ніж кілька рук устигли впіймати мою руку, я ухилився і двічі вистрілив, але Ґез прудко зігнувся, відскочивши в сторону. На мене сипалися стусани, вони й завадили прицілитися. Відтак зброю в мене відібрали і притиснули до стіни. Мене тримали так міцно, що я міг хіба крутити головою.

— Ви мене вдарили, — сказав Ґез. — Ви весь час ображали мене. Ви дали мені зрозуміти, що я вас пограбував. Ви трималися так, ніби я ваш слуга. Ви сіли мені на шию, а тепер намагалися вколошкати. Я вас не чіпатиму. Я міг би закувати вас і кинути в трюм, але не зроблю цього. Ви негайно залишите судно. Не головою вниз, — я не такий жорстокий, як базікають про мене різні дурні. Вам дадуть шлюпку і весла. Але я більше не хочу бачити вас тут.

Цього я не очікував, і, хоча був сильно стривожений, мій гнів дійшов до межі, за якою я вважав за краще наразитися на всі небезпеки моря і суші, аніж терпіти подальші знущання Ґеза.

— Ви вирішили мене вбити, — сказав я. — Але пам’ятайте, що до Дагона не більше ніж сто миль, і коли я потраплю на берег, то вас притягнуть до суду.

— Скільки хочете, — відказав Ґез. — За таку рідкісну втіху я згоден заплатити головою. Згадайте, проте, за яких дивних умов ви з’явилися на кораблі! Цьому є свідки. Покинути «Ту, що біжить по хвилях» таємно — у вашому дусі. Цьому будуть свідки.

Він декламував, насолоджуючись грізною роллю і закусивши вудила. Я обвів поглядом матросів. То було підпиле, похмуре зборище, котре нічого не втратило б, якби йому навіть наказали мене повісити. Лише Бутлер, який досі мовчав, наважився заперечити:

— Чи не перебираєте ви над міру, капітане?

Ґез так подивився на нього, що той плюнув і пішов. Капітан геть нетямився. Як не дивно, саме ці слова Бутлера додали мені зваги, і я поклав спокійно сісти в шлюпку. Тепер я нізащо в світі не залишився б. Моє обурення було безмірне і сягнуло понад всякий розрахунок.

— Давай шлюпку, мерзотнику! — мовив я.

Всі ми швидко побігли нагору. Панував морок, але невдовзі принесли ліхтар.

«Та, що біжить» лягла у дрейф. Усе це відбувалося мовчки, — так здавалося мені, бо я був у стані напруженої, болючої відчуженості. Матроси принесли мої речі. Я не рахував їх і не перевіряв. Значення того, що діялося, неясно маячіло в далекому кутку свідомості. Талі[19] були трохи спущені, і я заліз у шлюпку, вона зависла над водою. Зі мною увійшов матрос, злякано твердячи: «Дивіться, ось весла». Потім невідомі руки перекинули мої речі. Фігур на борту я не розрізняв. «До біса!» — буркнув Ґез. Матрос, рухаючи ліхтарем, яскрава пляма якого створювала на шлюпці дивний затишок, тримався за борт, очікуючи, коли мене спустять вниз. Нарешті шлюпка рушила і здригнулася, підхоплена рівною хвилею. Захитало. Матрос відчепив талі і зник, піднімаючись по них нагору.

Все скінчилося. Хвилі вже віднесли шлюпку від корабля, так що я бачив, наче понад бруківкою, низку круглих освітлених вікон у низькому будинку.

Розділ XVII

Я вставив весла, але й далі нерухомо сидів, повнячись мимовільним безцільним очікуванням. Раптом на палубі пролунали вигуки, крики, суперечка і шум — так раптово і голосно, що я не розібрав, в чому річ. Нарешті почувся вимогливий жіночий голос, який кинув різко і холодно:

— Це моє діло, капітане Ґез. Досить того, що я так хочу!

Все подальше, що його я почув, звучало подивом і обуренням. Ґез крикнув: