Коли Янг вернувся з Натачею до розвилки, то побачив: Абдула з Тота лежать під кущами і хропуть, аж трава стелиться. Якби хтось хотів, то можна було б і акваланг, і їх самих украсти.
— Відпочинемо трохи, хай посплять, — запропонувала Натача, і сама сіла коло них, поклала під кущ свою торбинку.
— Час гається! — сказав Янг, але теж сів поруч з нею. — Давай зав"яжу… — побачив, що дівчинка однією правою рукою і зубами намагається тугіше зав"язати великий і вказівний палець лівої руки. — Одразу видно, що ніколи молотка в руках не тримала.
— А я без молотка… Я каменем била. Раз по цвяшку, раз по пальцях… З ящиків навитягала цвяшків, а вони іржаві, гнуться.
— А якби з сокирою треба було працювати, то повідрубувала б пальці?
— Хіба я дурна?
— Дай подму, не виривайся… Я знаю, як болить, коли по нігтю ушквариш… І в нас от мозолі од весел, а ми не пхикаємо.
— А хіба я пхикаю?
Він легенько дихав на Натачині пальці. У серці розливалася ніжність.
— Нігті чорні, понабігали кров"ю… Позлазять, мабуть… — Натача не виривала від нього руку.
— Так, так, так… — почули голос Абдули і здригнулися, відхилилися одне від одного. — То у вас, може, кохання, хі-хі?
Абдула лежав спершись ліктем, скалив великі зуби.
— Абдулику… По шиї заробиш!
— А я лежу і любуюся: так щебечуть, так щебечуть — як пташечки.
— Замовкни, сказано! І досить валятись, біля озера належишся. Натачо, ти бери Тота і веди нас.
— Розкомандувався… — Абдула сів, на весь рот зівнув, ледь щелепа не вивихнулася, а потім нахилився і стиха гавкнув на вухо собаці: — Гав! Гав!
Тота схопився, нестямно закрутив головою туди й сюди, спробував настовбурчити обвислі вуха. Абдула сказав:
— Чого крутишся? Підйом!
Натача розсміялась.
— Ой, так оце ти такий, Абдуло?
ebooksa