— Ой, а це ти така, Натачо? — перекривив її Абдула. Устав, приклав руку до серця, нахилився, уклоняючись: — Міледі, прийміть моє шанування!
— Здоров, — просто подала йому руку Натача. — Отже, так, хлопчики. Будемо прямувати просто на міське звалище.
— Не хочу я на звалище! Я ще жити хочу! — вдаючи з себе дурня, запхикав Абдула.
Янг широко ступав за Натачею і усміхався. Розказав їй, що цей чорний собачка — вельможний іноземець Тота.
Натача і справді привела на смердюче міське звалище — зарослу з усіх боків кущами улоговину між пагорбками. Кілька грифів з голими шиями і брудно-сірих чорногузів марабу, важко махаючи крилами, неохоче злетіли на засохлу акацію.
Стримуючи дихання від смороду, Натача вивела хлопців на західний бік улоговини, видерлася на одну скелю, на другу. «От!» — показала собі під ноги. Хлопці залишили все унизу і полізли до неї. Абдула розчаровано свиснув.
— Із оцим дрантям ви думаєте щось намити?!
Коло Натачиних ніг лежало в ямці руде від іржі колись оцинковане відро з пробитими в дні дірками. Лежав і емальований тазик, емаль з дна вся повідбивана. Дірочки в тазику були пробиті дрібніші і значно густіше. Усі зазубрини витикалися назовні, не так, як у відрі, — всередину. Абдула підфутболив ногою відро, і воно з дзенькотом полетіло на дно улоговини, сполохало худого собаку, який підібгав хвоста і кинувся в кущі.
— Ти що? — розсердився Янг. — Біжи, футболісте, за «м"ячем».
— А на біса воно? В ньому не можна перегрібати, руки подряпаєш.
— А носити чим будеш? У пригорщах? Руками черпати з дна, у руках носити? — Натача скривдилась: отак старалася, всі пальці повідбивала, а тут…
— Давай! — підштовхнув Янг Абдулу зі скелі. — Любиш бити, люби й м"ячі подавати.
У Янга останнім часом якось разом з"явилася самостійність, стало більше рішучості. Може, вплинуло те, що почав працювати у дельфінарії, сам заробляти на життя? А може, й те, що відчув себе дорослим. Нічого, що зросту йому ще не вистачало, він був нижчий від брата мало не на голову.
Натача зглянулась, забрала в Абдули відро, кинула в нього свою торбу і збігла зі скелі.
— Не поспішай, тепер першим піду я, — сказав Янг.
Узяли собі на плечі вантаж, пішли один за одним на західну околицю міста. Поки траплялися заміські віли і бунгала багачів, старалися йти стежками-доріжками або кам"яними приступками, прокладеними до них. Але закінчилися стежки-доріжки, а гори стали круто дибитися, перегороджуючи шлях, і почалися справжні муки. Тоді з Амарою лізли-видиралися з пустими руками, і то Янг ладен був язика висолопити, як собака. А зараз тягли великий вантаж, і ноги аж підломлювалися, боліли в стегнах і литках. Повітря ловили широко роззявленими ротами, а його все одно не вистачало, задихалися.
Відпочивали дедалі частіше. Гірше було Натачі: хоч і вантаж менший, але обидві руки зайняті, нічим хапатися за каміння й гілки, корчі, коріння… Спробувала посадити Тота у відро на торбу і вивільнити таким чином одну руку. Але собачці там не сиділося, кілька разів він вивалювався у найнесподіваніший момент, і не можна було його підхопити чи вловити. Тота ударявся, скочуючись з каменя на камінь, обдирав боки й голову об колючі кущі, скавучав-плакав. Нарешті Натача додумалась: витягла торбу, настелила на дно побільше листя, щоб не кололися задирки, посадила у відро собаку, а верх обплела молоденькими ліанами. На них поклала торбочку і сама зраділа: добре вийшло. Так і переставляла відро поперед себе з брили на брилу, з виступу на виступ. Один раз і відро покотилося, прогриміло вниз разом з Тота.
— Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… — Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.
— Хлопчики, а може перехопите трохи? — спитала Натача. — Я взяла дещо.
Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»
ebooksa