— Ні, не знайшли… Я хотів би, щоб і на завтра мене відпустили. За свій кошт.
— Сьогоднішній день теж за ваш кошт, утримаємо із зарплати. А на завтра відпустити не можу — треба працювати. І так ми щодня зазнаємо величезних втрат… («Знайома пісенька… Крафт нив так само…» — подумав Радж)… До речі, я і запросив вас так пізно тільки тому, що коваль клепле, поки тепле. Я думаю, що для нової групи дельфінів потрібен і новий дресирувальник, сам я не зможу ними займатися. За справу візьметеся ви… Шкода, що загинув Янг, він був би у вас добрим асистентом… Та й у рекламі можна було б закрутити: «На арені брати Радж і Янг Сінхи з дресированими дельфінами!» Звучить?
— Боюсь, що не справлюся. Я ніколи не займався дресируванням.
— Я ще не все сказав. Ви будете одержувати мою колишню ставку, я навіть не візьму до уваги період учнівства… Я навіть надбавлю двадцять доларів, якщо ви зможете за місяць навчити дельфінів, підготувати програму.
— Ви свою програму готували майже три місяці, і у рас уже був досвід дресирувальника.
— Ви забуваєте, що в мене не було з ким радитися, не було наставника. А у вас є — я.
— А хто водитиме на підводні прогулянки, готуватиме все спорядження?
— Хай це вас не турбує. Візьмемо нову людину, навіть не одну. Треба ставити все на широку ногу. У нас не було досі підводного полювання — і цей вид забави надамо, хай бавляться. Тепер про асистента… Самі не підбирайте, я вам дам людину.
— Ви так про все говорите, ніби я вже погодився.
— А вам нічого не залишається робити. Така робота ніде не валяється — це по-перше. А по-друге, не погодитеся дресирувальником, я вас і від підводних прогулянок звільню, і від надводних. Ідіть на всі чотири сторони… Дивак, та хтось інший у ноги впав би, щоб подякувати, що даю таку роботу, підвищую зарплату.
— Я ні перед ким ще не падав і не збираюся падати.
— Ви людина з гонором, я знаю. Коли хочете, я поважаю таких. І не люблю слимаків і медуз… Якби я міг, то залишив би жити тільки сильних, вольових осіб, а всіх слабаків і виродків топив би з каменем на шиї. Ми повинні протягом найближчих п"ятдесяти років вивести й виховати таку расу людей, щоб у нашій державі були тільки сильні особи.
— Хто це ми?
— Ми — це теж сильні особи.
— Щось я чув таке: Європа… Гітлер… Расова теорія. Друга світова війна… П"ятдесят мільйонів загиблих…
— Тебе лякають ці цифри? А мене — ні. От ти жив на Біргусі… («А-а, не вистачило духу, почав «тикатись»)… Мабуть, і городик був у батька, і росло дещо на грядках… Я теж мрію купити бунгало[24]. Так от, коли густо насіяно, то там же не рослини виростають, а… Криві бляклі ниточки, які не можуть дати ніякої користі, не можуть навіть лишити після себе потомство… А якби й залишили, то кому потрібне, скажи, таке слабосиле потомство? Тому добрий городник виполює з грядок бур"ян, потім проріджує посіви, робить видове прополювання… Чому б і з людьми таке не робити?
— Пробачте, у мене ще багато роботи… — Радж тривожно глянув на зап"ястя лівої руки, ніби там у нього був годинник.
— Отже, так: вважай, що ми домовилися.
— Містере Судзір, я прошу вас, дайте мені і на завтра вільний день.
— Ось ти кажеш, що в тебе ще багато роботи. Зваж, роботи буде щодня прибавлятись. Я думаю перетворити дельфінарій у моренаріум, а то й меринленд. Збудуємо підводний театр з усякою морською живністю. Навіть русалок туди запустимо… Пару дівчат голеньких, гарненьких… Вони ціле підводне шоу розігруватимуть, розважатимуть. У Японії щось подібне є, в Іоміурі. То чому повинно бути тільки в Японії, а не в нас? Що ми — гірші?
ebooksa