— А, щоб тобі… Абдурень ти, а не Абдула. От дочекаємося Раджа, допоможемо йому костюми й акваланги до ладу привести, і я тебе поведу. Візьме донна! З моєю рекомендацією — візьме.
— А тебе хто їй рекомендував?
— Ніхто. Сама зустріла мене. Я їй сподобався. Сумління у мене на обличчі прочитала. Ясно? А в тебе на обличчі…
— Ну-ну!
— Ти злодійкуватий хлопець, — пом"якшив Янг своє визначення. — У тебе в кожному оці по чортеняті скакає, так і чекай, що устругнеш якусь штуку.
— Хо-хо!
— Абдурахманчику, мені стільки всього треба тобі розказати!
— Он… уже вилазять!
Хлопчики кинулися наввипередки до берега.
Радж сидів стомлений на лавці, обсихав після душу. Поруч був накинутий на спинку вивернутий на лівий бік гідрокостюм. Янг і Абдула хлюпалися в душі, милися і самі і обмивали зсередини, прополіскували ще два гідрокостюми. Але більше, мабуть, пустували й прискалися, бо аж заходилися од вищання й сміху.
У руці Раджа був папірець, список бажаючих здійснити підводну прогулянку. Проти кожного прізвища та ймення стояв номер костюма, зріст. Двоє перших уже плавали. Третій і четвертий зараз прийдуть.
Третім у списку значився Пуол.
Розділ п"ятий
У Пуола був такий стан душі… Не піднесений, ні, найімовірніше йому пекло зле, диявольське натхнення. Досі все якось обходилося. У різні халепи ускакував, навіть був на волосок від смерті — вивертався. І в руках поліції двічі побував — «Х-хе!» — викрутився!
Випустили його з райської поліції тільки наступного дня. Ішов нога за ногою, поки знову не опинився на площі з фонтаном. У голові було пусто, ніяк не міг придумати, що робити далі, як підступитись до Раджа. Зупинився біля збірного щита-реклами, вірніше, трьох щитів, поставлених трикутником. На всіх трьох щитах висіли однакові плакати. Через десять днів морське свято, вибори «міс Рай». І портрет минулорічної «міс Рай»: голова — фотознімок, а тулуб домальовано художником, ніби сидить вона кокетливо боком на дельфіні, а той мчить у бризках. Диво-діва «міс Рай» показує в усмішці всі тридцять два зуби, витріщається просто в очі тому, хто розглядає її, і махає ручкою.
«Бетель, бетель! Кому бетель? Кращого бетеля не знайдете на всьому архіпелазі!» — спиняється біля плаката якийсь завчасно зморщений низенький лоточник-коробейник. Спереду в нього твердий, ніби з бляхи, фартух — від самих пахів і майже до землі. Не фартух, а вітрина й лоток водночас, на ньому нашиті сотні трикутних кишеньок рядами, з кожної кишеньки стирчить черешок листочка. Згорнутий листок бетеля особливий, як цигарка, в ньому є всі компоненти — зерно горіхової пальми, шматочок негашеного вапна, а хвостик проткнутий так, що ніби застібає увесь згорточок — бери за хвостика і в рот. «Покуштуй, юначе! Ти такого ще не куштував! — пристав і до нього продавець і шепнув: — Тільки два долари!» Судячи з такої великої ціни, у жвачку певно щось додали, чи не порошок героїну. Поки Пуол визбирував у своїх кишенях монети, щоб набрати потрібну суму дрібними грішми, той бурмотів крізь зуби: «Привітання від Чжана… Цікавиться успіхами… Термін продовжується ще на дві доби, закінчаться ці дві о двадцятій годині. Не зробиш що треба — смерть… Бетель! Кому бетель? Пожуєш — і раю не треба!»
Відійшов од нього Пуол, відчуваючи, як лякливо тремтить руки, а в животі стає недобре. Контроль, виявляється, є, про Пуола не забули. Хай буде проклятий той день, коли він ступив на стежку цих гангстерів! Будьте ви всі прокляті!
Сунув у рот листок бетеля, почав жувати. Рот заповнила шипуча рожева слина, відчувався і в"яло-нудотний присмак, як від тієї цигарки, що курив у підвалі. Занудило, захотілося блювати — виплюнув жвачку під пальму.
Бродив цілий день, живіт підтягувало від голоду, та чомусь, як тільки думав про їжу, в роті ставало погано іі нудило. Уже ввечері в якомусь виносному кафе сів на вулиці за столик. Затуляючись забутою кимось газетою «Фрідом» підчистив з тарілок усі недоїдки, ненавидячи себе за таке приниження. Вирішив: залізе в дельфінарій, перевірить «резиденцію» Судзіра-дресирувальника. Чи не знайдеться в нього теніска з такою самою позначкою — «R. S.»? Від результатів перевірки залежатиме дальший хід подій.
І заліз — далеко за північ, двері відімкнув зігнутим дротиком. Теніску знайшов, тільки ніякої позначки не виявив. Підсвічував собі крадькома якимсь важким, мабуть, підводним електричним ліхтарем. Щоб не було видно світла з вікна, залазив майже під канапу. «Немає тих літер…» І стало легше, але й тривожніше: ніби наблизився до фатальної межі. Згріб зі стола магнітофон, важкий, стаціонарний, загорнув у якесь простирадло, закинув за плечі. Хотів узяти кілька пластмасових сувенірів — барвистих дельфінчиків на гранованих підставках — і посміхнувся: кому потрібні ці іграшки?
ebooksa