П"ятеро чоловік вилізло з траншеї і, зігнуті під вагою ломів, стали видиратися по уламках.
Тіла й одяг у цегляному та вапняному поросі. Ноги тонкі, як у болотяних птахів, животи запалі. Однак на торсах і руках помітні були мускули, як на муляжах для навчання медиків.
Потім Вайс побачив, що такі ж знесилені люди підняли важку двотаврову металеву балку, і, здавалось йому, він чує крізь деренчання металу, як риплять мускули цих людей, що роблять нелюдське зусилля. Вони самі повинні були стійкістю уподібнитися залізу.
Тут, рятуючи пожильців, похованих у підвалах бомбосховищ, працювали військовополонені. Навкруги стояли есесівці в касках, тримаючи на поводку чорних вівчарок; пси тремтіли і тулились до ніг своїх сторожів:. Їх лякало полум"я та гуркіт віддалених вибухів. Есесівці зайняли пости її розпалених бомбових воронках або в укритті поряд з велетенськими брилами руїн. Видно з усього, їх не так турбувало, що хтось з військовополонених може втекти, як небезпека нового нальоту.
Сформовані з німецького населення рятівні команди працювали тільки після відбою повітряної триноги. Військовополонених ганяли й тоді, коли район бомбували.
Стукаючи ломами, люди пробивали перекриття. Руки і ноги їхні були обмотані ганчір"ям, на тілах — криваві набряки від поранень, заподіяних кусками арматурного заліза або гострими краями каміння. Але от дивно: на їхніх усохлих, із старечими зморшками обличчях не помічалось і тіні пригніченості. Вони бадьоро покрикували один на одного, змагались у спритності й кмітливості. Здавалося, вони усвідомлювали значущість свого діла, те, що зараз вони тут — найголовніші.
Вайсові гірко й радісно було слухати російський гомін, спостерігати, як підкреслено поважно вони називають один одного на ім"я та по батькові, з яким смаком вимовляють слова з галузі будівельної термінології, радяться, виробляючи найдоцільніший план проходження до підвалу бомбосховища.
Півголі, виснажені, худі, вони мали, напевне, такий вигляд, як раби у Древньому Єгипті, що споруджували піраміди: майже такі ж примітивні були й знаряддя праці. Тільки праця їхня була ще важча та небезпечніша.
— Ура! — пролунав атакуючий вигук. — Ура, хлопці, взяли! — Величезна брила, скинута з вершини руїн, покотилась, перекидаючись, униз.
Вайс ледве встиг відскочити. Він зрозумів: роблячи нелюдське зусилля, щоб звалити брилу, люди ще старалися звалити її так, щоб убити німецького офіцера, який дивився на них знизу.
Вони зареготали, коли Вайс злякано відсахнувся вбік.
Хтось із них крикнув:
— Що, наволоч, задриґав ногами? Навчився вже від нас тікати! — і додав таке солоне слівце, якого Вайс вже давно не чув.
До Йоганна підійшов охоронник і, попросивши пробачення в пана офіцера, порадив підійти трохи вбік.
— Працюють, як дияволи, — сказав він Вайсові, — і при цьому навіть не крадуть, навіть персні з мертвих не знімають. І коли що беруть, то тільки їжу. Хліб, як кажуть. Напевно, вони збожеволіли в таборах. Якби були нормальні, то брали б. Персні легко можна було б сховати: обшукуємо ми їх тільки поверхово.
— Агов, гнидо! — закричав охоронникові, мабуть, старший із в"язнів. — Гебен зі мір! Бітте ді латерне!
Охоронник відстебнув електричний ліхтарик і, перш ніж подати його в"язню, повідомив Вайсові:
— О, вже пробили штольню!.. — І пообіцяв з усмішкою: — Зараз буде дужо цікаво дивитись, як вони витягають людей.
Через деякий час в"язні вишикувалися біля пробитого у перекритті отвору і стали передавати з рук до рук поранених. Останні в цьому ланцюжку відносили поранених на асфальт і обережно укладали поряд.
Пізніше за всіх вийшли з підвалу німці, що не мали ніяких пошкоджень. Серед них був літній чоловік. Він кинувся до охоронника і, вказуючи на сутулого військовополоненого, загорлав: