— Ти чого це, здурів?
— А що таке? — злякався Зубов.
— Хіба ж можна саженками?
— Ну пробач, захопився, — признався Зубов. Гидливо спльовуючи воду, заявив: — Купається тут усяка багата сволота, навіть воду одеколоном засмерділи.
— Це бузок, — пояснив Вайс, підвів голову, вдихнув аромат. — То ж квіти пахнуть.
— А навіщо пахнуть? — сердито сказав Зубов. — Знайшли час пахнути!
— Ну, брат, це вже їй даремно, — квіти не винні ні в чому.
— Хіба що квіти, — неохоче погодився Зубов. Глибоко пірнув, довго не з"являвся на поверхні. Виплив, видихнув, заявив захоплено: — А на глибині джерела аж печуть, такі студені, і пітьма там, як у шахті. — Поплив до берега брасом, повернув голову, спитав єхидно: — Бачив, як стильно маскуюсь? Не гірше за тебе, професоре!
Вони зійшли на плавучий наспіл купальні, лягли на теплі, вже нагріті сонцем дошки. Вайс помітив новий рубець від рани на тілі Зубова, затягнутий ще зовсім тонкою, зморщеною, як плівка на молоці, шкірою.
— Це де ж тебе?
Зубов нехотя озирнувся:
— Ти якими цікавишся?
— Найновішими, звичайно.
— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…
— А все-таки?.
Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:
— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.
— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.
— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в"язнями.
— Ну, і як?