То були конвульсії Третьої імперії. Фашизм ставив під рушницю тих німців, які через старість або через молодість не могли поповнити поріділі ряди вермахту: загони фольксштурму були занадто крихкою затичкою для відступаючих армій. І, гинучи, ці немічні старі люди і неоперені юнаки не знали, що фюрер скаже про них з ненавистю і зневагою: «Якщо німецький народ виявився таким боязким і хирявим, то він не заслуговує нічого іншого, крім ганебної загибелі… Немає потреби в тому, щоб звертати увагу на збереження елементарних основ життя народу. Навпаки, найкраще ці основи знищити».
Система протиповітряної оборони була практично усунена: загони авіації, зенітної артилерії і служби нагляду відправляли на Східний фронт. І «літаючі фортеці» американців, «Галіфакси» й «Ланкастери» англійців майже безперешкодно звалювали на міста Німеччини свій смертоносний вантаж. Рятувальні загони й пожарників послали на Східний фронт ще раніше.
Проїжджаючи розбомбованими вулицями Берліна, Йоганн знов і знов бачив, як радянські військовополонені, працюючи в диму та полум"ї, виносять дітей, жінок, старих людей з-під кам"яних руїн.
Чорні від кіптю, здавалось, обвуглені, ці люди дбайливо, як найбільшу на землі коштовність, виносили на руках поранених і ударених під час обвалів дітей. І діти не хотіли розжимати рученят, що обіймали худі шиї своїх рятівників, наче не було у них тепер на світі нікого ближчого, наче тільки ці люди могли захистити їх від жаху та страждань.
Зупинивши одного разу машину біля напівобваленого будинку, Йоганн побачив ридаючу жінку; у неї обпалене волосся обсипалося з голови, як попіл. Вона простягла до полонених обпечені руки і осудливо кричала:
— Коли ж ваша армія прийде? Коли? Боже, хоч би скоріше!
І один з полонених заспокоював німецькою мовою:
— Та прийдуть, скоро вже… — Озирнувся на своїх, сказав по-російськи — Чули? Виходить, ми ж і винні…
— Я не розумію! — вигукнула жінка. Полонений попросив по-німецьки:
— Не треба кричати, фрау, ви ж бачите, чим ми зайняті.
Жінка крізь ридання промовила:
— Чому ви рятуєте нас?
— Ви люди, і ми люди! — сказав військовополонений.
— А потім нас усіх в Сибір?
Полонений усміхнувся глянсувато-блискучим від загоєних опіків обличчям.
— Ні, — сказав він. — Ні. Ваш будинок — ваша земля. Наш будинок — наша земля. І все. Ми не фашисти…
Генріхові пощастило зняти карту, що зберігається у Віллі Шварцкопфа. Передаючи знімки Йоганнові, він сказав:
— Але я для фотографування іншу схему вигадав. Оригінальну. І от вийшло.
— Молодець! — схвалив Йоганн. І додав: — Це у тебе, мабуть, спадкове: винахідник, у батька пішов.
— Як ти гадаєш, — спитав Генріх, — коли б живий був батько, як би він поставився до того, що я зробився радянським розвідником?