— Переживав би, хвилювався б, як і мій батько, — сумно сказав Йоганн. — І пишався б сином, як пишається і мій батько. — Пообіцяв: — Я тебе з ним обов"язково познайомлю.
Та коли Йоганн доставив фотокопію карти професорові, виявилось, що назви пунктів, де розташовано секретні бази для терористичних груп, не збігаються з відомостями, здобутими з документів, які зберігаються у Дітріха. Йоганн сказав розгублено:
— Значить, або карту закодовано, або документи. А може, і те, і друге. І без ключа все це ні до чого.
— Ви тільки наполовину маєте рацію, — усміхнувся професор. — Документи, які показав вам Дітріх, справді закодовані, тому він і дозволив вам глянути на них. А карта — ключ до кода. Нічого, наші спеціалісти розберуться, — заспокоїв він Вайса. — Не такі головоломки вони розв"язували. Все гаразд. — Поклав руку на фотокопію карти, подумав трохи. — По суті, це все означає, що терористичні акти, які мали провести вцілілі фашисти, будуть відвернені. Ми врятуємо життя багатьом нашим солдатам і офіцерам, а ще більшому числу німців — тих, які будуватимуть нову Німеччину. Тож можете вважати: ви й ваш друг Генріх Шварцкопф уже попрацювали на майбутнє німецького народу. До речі, чи не думаєте ви, що треба представити товариша Шварцкопфа до урядової нагороди?
Йоганн зрадів.
— Складіть шифровку, — діловито сказав доктор. — Вона буде передана.
Кілька діб підряд Берлін зазнавав безупинних нальотів авіації союзників. Повертаючись машиною в одну з цих страшних ночей до себе на Бісмаркштрасе, Йоганн побачив Зубова. Той повільно йшов вулицею, явно прямуючи до того місця, де розташовано секретну службу. Неприпустиме порушення конспірації! Зубов не мав права показуватися не тільки на цій, а навіть на близьких вулицях.
Йоганн притишив хід і, порівнявшись із Зубовим, прочинив дверцята машини.
— Сідай!
Зубов покірно вліз у машину.
Йоганн помчав на великій швидкості, прагнучи швидше опинитися якомога далі від цього району. Він мовчав, але весь аж кипів від люті. А Зубов раптом гримнув:
— Куди женеш? Повертай до мого будинку! — І звелів вимогливо: — Швидше! — Потім махнув рукою. — А, тепер уже байдуже… Поспішати нема куди.
— Ти що, п"яний? — спитав Йоганн крізь зуби. — Від тебе перегаром тхне.
— Може, і тхне…
— То ти п"яний?
— Хотів би, але не виходить.
— Та що з тобою?
— Брігітта… — Зубов насилу вимовляв слова. — Два дні була ще трохи жива, а потім вмерла. Ну, зовсім умерла, розумієш? Нема її. Я добу коло неї просидів. А потім більше не зміг. Тобто зміг би… — Прошепотів. — А вона ж, знаєш, не одна вмерла — разом з дитинкою. Ще б два місяці — і ми мали б сина або дочку. Вона найбільше страждала не через те, що сама вмирає, а через те, що дитинка загине. Дуже, розумієш, хотіла залишитися живою, щоб родити. Я наказував їй: не ходи без мене на вулицю, не ходи. А вона: мені шкідливо не ходити. Осколок попав — ну, всього як кусочок безпечної бритви. Лікар вийняв, кинув у посуд — навіть і непомітно його зовсім.
Під"їхали до будинку, піднялись у квартиру Зубова. В кімнаті на столі у труні лежала Брігітта. Зубов спитав пошепки:
— Слухай, а не можна її сховати, а потім відвезти?