— Куди?
— Ну до нас, додому… Розумієш, я весь час думав, думав, як це зробити? Може, дозволять, га?
Обличчя Зубова було бліде. І Вайс наважився на неприпустимий вчинок: подзвонив професорові Штутгофові і попросив негайно приїхати.
Тільки-но професор увійшов і побачив Зубова, як його суворе обличчя полагіднішало. Він сів поруч, уважно, не перебиваючи, слухав, що бурмоче Зубов, і у всьому погоджувався з ним. Потім вийняв шприц і зробив Зубову укол у руку. Той наче й не помітив цього, але очі його поступово стали сонні, голова поникла…
Професор попросив Вайса допомогти йому перенести сплячого Зубова на диван і сказав:
— Якщо глибокий сон не допоможе і він не зуміє приборкати себе, вам доведеться вивезти його куди-небудь. А ще краще скажіть, що він викриває всіх нас.
Вранці Вайс повторив Зубову ці слова. Той тільки мовчки кивнув у відповідь. І витримав весь похоронний ритуал, а потім приймав співчуття родичів і знайомих Брігітти.
Через день Вайс відвідав Зубова. Як видно було з недокурків, розкиданих навколо стільця, він не вставав з місця довго — можливо, цілу ніч…
Зубов мовчки підвівся, взяв з підлоги рюкзак, запропонував:
— Ходім.
— Куди?
— Я не повернусь сюди, — заявив Зубов.
— Ні, — заперечив Вайс. — Ти повинен жити тут.
— Навіщо?
— Я наказую. — І Вайс додав лагідніше — Це потрібно для всіх нас. Потрібно, зрозумів? І заради Брігітти також. Адже, коли ти втечеш з її дому зараз, одразу після її смерті, ти образиш її пам"ять.
— Це правди, — погодився Зубов. — Ти саме в точку влучив. Я мушу залишитися. Правильно. Тепер я вже нікуди від неї не втечу аж до самої своєї смерті. Ти розумієш, вона знала…
— Що?
— Ну, не все, звичайно, але знала, хто я.
— Чому ти так думаєш? — спитав Вайс.
— Розумієш, — квапливо казав Зубов, — я начебто не догадувався, а тільки почував іноді: знає. А от коли вже зовсім підступила смерть, вона показала рукою, щоб я до неї нахилився. І ніби всім обличчям мені усміхнулась і прошепотіла по-нашому: «Добре, спасибі, здрастуйте!» Очі її страшенно розширились — і все. На це у неї останні залишки життя пішли, щоб, значить, сказати мені, що вона знає. От і все. Жила і знала. — Посварився кулаком перед Вайсовим обличчям. — Та якби я знав, що вона знає, я б, розумієш, був найщасливіший на світі чоловік. А то мучився: немов я з нею фальшивий, але ж я її по-справжньому кохав. Зрозумів?