— Сьогодні зможеш дізнатися приблизно до вечора?
— Так.
— Ну, от і все.
— Зажди, — попросив його Генріх. — Але це ще не «все». Як ти любиш це слово «все»! Треба зробити ще щось, головне, щоб врятувати людей.
— Це покладається на бойові групи.
— А я?
— Що ти? Ти робиш величезну справу.
— Ні, — заморочив Генріх. — Ні. Я теж повинен бути там, де ти, обіцяєш?
— Гаразд, — сказав Вайс. — Це ми ще обміркуємо.
Зубова Вайс навіть не пізнав: вулицею до місця побачення йшов сутулий чоловік, погано поголений, з почорнілим обличчям, на якому гострими виступами позначалися вилиці.
Вислухавши Вайса, Зубов пожвавішав.
— Люди? Є! І четверо німців — теж з таборовиків. — Додав трохи винувато: — Вільного від роботи часу виходив з ними на операції. Народ у бойовому відношенні грамотний.
— Зброєю забезпечені?
— Та ще як! — сказав Зубов. — Можемо продати лишки.
— Так от, з цього моменту, — Йоганн усміхнувся, — щоб тихо і смирненько… Тільки бути в готовності номер один.
— Ясно! — відповів Зубов.
Вайс поклав руку йому на плече:
— Ти, друже, держись.
— Важко мені, — пожалівся Зубов. — Коли б хоч не в її будинку, здається, всюди її бачу… Ниє, як зуб. — Попросив: — Може, можна виїхати, га?
— Не можна, — сказав Вайс.