— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.
— Свиней?
— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.
— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.
— Авжеж.
— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.
— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.
— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?
— Раз війна, значить — і полонені.
— А буде?
Клюге знизав плечима іі собі спитав:
— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..
Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.
Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:
— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.
Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.
Клюге сказав:
— Мені ж іще п"ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.
Вайс сказав:
— Виходьте.