— Ой гамба, ніхто не може зробити з такої великої води окріп, тільки злі духи можуть. Бо вони її зачарували!
Павел вирішив знову вдатися по допомогу до «вогненного лука». Скинувши карабін з плеча, він набив його й повернувся до негра.
— Немає зброї, могутнішої за вогненний лук білої людини! — якнайповажніше промовив він, дивлячись тубільцеві просто у вічі. — Немає сили, більшої за невидимі стріли мого вогненного лука!
— А невидимі стріли можуть убити злого духа? — жваво спитав Капоко.
— Можуть! — не вагаючись, відповів географ. — Так, як пронизують лихих людей, подібних до Нгвуно, так само вбивають і злих духів!
Деякий час Капоко пильно придивлявся до гамби. Слова, вимовлені твердо й самовпевнено, не залишали місця для сумнівів. Уся гамбина кремезна постава, сміливі очі, суворе обличчя, обсмалене вітрами, випромінювали неабияку силу й мужність. Капоко підійшов до товаришів і заходився їм щось доводити, киваючи в бік Балканова. Нарешті носії повмощували вантаж на головах і несміливо рушили за своїм ватажком, час від часу злякано озираючись на водоскид.
Поступово гуркіт водяної маси стихав. Сяйво над білими скелями блякло, мов уранішня зоря. Сонце швидко зайшло. Проминувши «небезпечне» місце, негри знову підбадьорились. Тепер їхня розмова кружляла весь час навколо «вогненного лука», який захистив їх від зачарованих водяних бризок.
Стежина вивела мандрівників на берег широкої річки. Вже давно смеркло, про переправу годі було й думати. Тому отаборились просто на березі.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Павел прокинувся рано. Сонце ще не сходило, але верховина гори швидко рожевіла. Ватра згасла. На м"якій зеленій папороті поснули, де попадали, негри. Кожен пригортав до грудей свій спис. У листі пальм щебетало птаство, стрибали довгохвості зелені папуги із золотими грудями. Заколисливо гомоніла під деревами річка.
На тому боці починається країна гаубау… Балканов став на березі й задививсь у сутінки, які танули просто на очах. За річкою несподівано зійшло сонце, мов з води виринуло. Вдалині зеленими хвилями здіймались плескаті пагорби. Але не видно було ні селища, ні будь-яких інших слідів людини. На одному схилі жовтіла довга смуга. Павел придививсь у бінокль, вижате поле! На стернищі стояли полукіпки снопів. Картина була знайома, в ній промайнуло щось рідне й дороге. «Као!» — мало не вихопилося з грудей у Павла. Старий біг казав правду! Гаубау вже сіють пшеницю й мелють борошно. У цьому глухому закутку Африки — пшениця!
Лише Геродот свідчить, буцімто в часи єгипетського фараона Нехо, який царював з 611 по 597 рік до нової ери, фінікійські моряки вирушили в подорож навколо Лібії (так стародавні греки називали Африку), маючи на меті обійти її. Флотилія складалася з п"ятдесяти галер. Вийшовши з Червоного моря, вони довго пливли понад берегом і тільки восени дістались до найпівденнішої точки Африки, яку вже потім, через добрих два тисячоріччя інші мореплавці називали Мисом Доброї Надії.
Але тут фінікійці злякались, бо харчів лишалось обмаль. Вони зійшли на суходіл, виорали шмат поля й посіяли пшеницю. Дочекались, коли вона вистигне, зібрали врожай знову рушили в дорогу. Промандрувавши отак два роки, на третій мореплавці досягли Геркулесових стовпів, як тоді називали протоку Гібралтар, і звідти знову попливли до Єгипту…
Не було сумніву, що й тут доклала рук біла людина. Але звідки вона взяла пшеницю? Може, випадково знайшла в кишені кілька зерняток і висіяла їх?..
Мосту через річку не було ніде. Течією вниз несло цілі острови водоростей з гарними болотяними квітами. Над водою ширяла ластівка-рибалка і, як справжній ловець, щоразу здіймалась угору зі ще живою рибинкою в дзьобі. В очеретах шаруділи й хлюпотілись африканські видри. Раптом Павел помітив неподалік стару, вкриту зеленим мохом пірогу з розбитою кормою. Пірога лежала догори днищем у густих папоротях. У цьому місці річка видалась найвужчою. Саме сюди підводила й стежина. Очевидячки, гаубау навмисне зруйнували міст і розбили пірогу, щоб хоч таким рабом перешкодити наскокам злодійкуватих мукасекерів. А як же тоді дісталась на той бік дівчина-бранка? Може, перепливла річку?
Уважно обстеживши піщану смужку й увесь навколишній спадистий берег, Павел не виявив ніяких слідів. Аж тут раптом почувся крик.
Хлопці попрокидались. У таборі зчинився ґвалт. Одні гасали й метушились, інші скрадались поміж деревами, треті підповзали до очеретів.
Низько нахилившись, Павел метнувсь до дерев і заховався за стовбуром. Сюди ж, спритно перебігаючи від пальми до пальми, наближався й Капоко. Кроків за десять слідував Домбо.
— Ви куди? — пошепки запитав Павел.
ebooksa