Даремно Домбо гукав дівчині, щоб зупинилася й зачекала добру білу людину. Негритянка летіла стрілою. Тільки коли-не-коли зупинялася й рвучко озиралась, а тоді знову, нахилившись уперед, бігла далі. Здавалось, її ноги й землі не торкаються.
Капоко зробив останню спробу зупинити втікачку. Злізши на горбок, він наставив долоні й гукнув могутнім молодим басом. Голос розітнув тишу й покотився луною. Дівчина притишила ходу, на мить завагалась і стала. Потім низько нахилилася додолу й пильно почала до чогось придивлятись. Але наступну мить знову схопилася й зникла в молодому банановому гаю…
Сумно глянувши їй услід, Павел зітхнув і запалив цигарку.
Коли мандрівники вже зійшли в долину, на перевалі промайнули якихось дві цяточки, потім їх стало три, чотири, п"ять…
Павел навів бінокль — мукасекери! Незабаром гора потемніла від люду. Вони йшли мовчки, не здіймаючи галасу, настовбурчившись списами, — немов рухавсь молодий бамбуковий гай. Пташине пір"я майоріло на вітрі яскравими барвами, й лишали проти сонця чорні тіла.
Мандрівники увійшли в ліс. На чистому тлі блакитного неба гарно вимальовувалось химерне листя пальм. Деякі дерева були ще оздоблені рясними кетягами цвіту, але пелюстки вже зблякли й почали присихати. Високо здіймались угору арекові пальми, що їх тубільці дуже цінують, виготовляючи з них свою улюблену жуйку.
Часом траплялися самітники баобаби з дебелими сивими стовбурами в десять-п"ятнадцять обхватів. На їхньому куцому галуззі листя ще не зів"яло, й досі пишались квітки, які за своєю формою, розмірами, кольором, ба навіть пахощами, нагадують звичайну лілею. Вітер бавився тими квітками, що звисали з гілок на тонких довгих ніжках. Здалеку здається, наче баобабові стовбури міцні й тверді, але насправді їхня деревина швидше нагадує волокняву повстяну масу, яка вгинається під ударом сокири. З молоденьких листочків баобаба тубільці варять зелену кашу, а зі стовбурів смичуть міцні нитки, з яких плетуть рогожі, набедреники, сучать мотузки та волосінь для вудок…
На тлі синього неба вимальовувалось громаддя гір.
Дороги лишалося на якийсь день!
З кожного узвишшя Павел удивлявся вдалину, жадібними очима шукаючи таку незнайому й таку любу серцеві країну гаубау. Ця таємнича земля вабила його до себе, як самітний острівець у відкритому морі вабить потерпільця корабельної катастрофи.
Раптом Капоко, який вів перед валки, зупинився й підозріливо озирнувсь.
— Гумба-гумба! — злякано проказав він і застережливо свиснув.
— Гумба-гумба! — прошепотіли й Гама з Лією.
З гори й справді сунув слон, а за ним чалапало маленьке, схоже на колобок, слоненя.
Тварини були ще далеко, але це аніскіле не втішало тубільців.
Слон, здоровезний, уже старий, укритий темною шкірою-бронею, ступав важко, вимахував хоботом на всі боки, мимохідь зриваючи вершечки акацій, але очі його нишпорили далеко попереду. Маля. підтюпцем бігло поруч, пленталось у ногах, чухало боки об стовбури акацій, поскубувало листячко, відставало, потім навскаки наздоганяло старого слона.
Носії, збившись до гурту, перешіптувались і один по одному діставали з-за набедреників леза асагеїв.
Махнувши до них рукою, Павел вигукнув:
— Онай мана! (Даваймо рушати!)
Ніхто не зрушив з місця — всі дивились на рушницю, пістолет і патронташ білої людини.
ebooksa