Слідами вигнанця

22
18
20
22
24
26
28
30

Носії лаштувались вирушати: підперізували свої пістряві набедреники, ладнали на голові пір я, пакували речі, підтягали ликове мотуззя.

Павел змастив пістолет і тільки зібрався сховати його в кобуру, як з дерев раптом попадали кінці драбинок і додолу, спритно, мов мавпи, заходилися злазити мукасекери. Вождь із новою святковою зачіскою, пишно оздобленою рідкісним пташиним пір"ям, увесь у намисті, наруччях та різних брязкальцях, виступив наперед. Натовп оточив забитого пса. Тільки недолугий чаклун не наважився злізти до гурту, нишком визираючи з густого листя кокосової пальми.

Цієї миті носії постерегли, що драбиною квапиться додолу якась жінка. Ще лишалось кілька щаблів, як вона каменем упала на землю й чимдуж дременула навтіки. Павел задоволено всміхнувся: втікала вождева рабиня. Вистерігши хвилину, коли жінки та діти з переляку поховались по хатах, а чоловіки з"юрмилися навколо забитого пса, вона накивала п"ятами.

Однак дикуни швидко помітили втікачку, й у натовпі знявся лемент. Вождь щось басовито гаркнув, й усі заметушились. Кілька молодих мукасекерів метнулись навздогін. Саба вхопився за бойовий ріг сурмити на гвалт, але цю мить повітря розітнув новий постріл. Переслідувачі попадали, мов підкошені, на землю. Ніхто не наважувавсь поворухнутися.

— Мукасекери! — сердито вигукнув Павел. — Кожного, хто зрушить з місця, буде пронизано невидимою стрілою вогненного лука!

Вождь упав навколішки:

— Білий чаклуне, зглянься над племенем. Моя рабиня втекла! Ми повинні її вбити! Вона розповість своєму племені все, що бачила в країні мукасекерів! Вона розповість їм, що нас дуже мало! Ой, плем"я ж загине в жахливих муках!..

Саба ревів, мов поранений звір, а в очах йому палахкотів небезпечний вогонь. Від люті вождеві аж повітря бракло, але він не знаходив у собі сили навіть звестись на ноги.

— Не бійся! — кинув йому Павел. — Я сам іду в країну гаубау й не дозволю їм нападати на вас. І взагалі гаубау — сумирне плем"я. Але якщо ви порушите їхні кордони, то жоден напасник не повернеться додому!

Вождь звів на Павла колючі оченята.

— Ой біла людино з Місяця! Тепер моє плем"я приречене на голодну смерть! — простогнав він. — Ми загинемо! Голод страшніший за всі на світі хвороби!..

— Навіщо-бо вождь отаке каже! — обурено перебив його Павел. — Плем"я має землю, воду, плоди в лісі. Вождь навчить своїх людей обробляти землю й добувати з неї все» необхідне для прожитку.

Невдоволено хитаючи головою, вождь на-силу-силу звівсь на ноги, потім знову блимнув на втікачку, й з горлянки йому видерся загрозливий гаркіт.

Глянувши на годинник, Павел поклав пістолет у кобуру й, не звертаючи більше уваги на скаженого від люті Сабу, дав хлопцям знак рушати…

Лише зійшовши на крутий, вкритий лісом схил, носії озирнулись. Мукасекери, стирлувавшись юрбою, про щось запекло сперечалися, збуджено вимахуючи руками. Кроків за сто від юрби сидів вождь, а навколо нього метушився чаклун. Він виторохкував тиковкою, стрибав круг Саби вихилясом, збирав якесь каміннячко й щось вигукував. Очевидячки, заклинав доброго духа допомогти племені.

Канатними драбинами вгору-вниз шастали жінки й діти, з помостів звисали голови дідів та бабів. Усі злякано позирали то на вождя з чаклуном, то на чоловіків, що жваво сперечались осторонь.

РОЗДІЛ П"ЯТНАДЦЯТИЙ

Навздогін за бранкою. Страуси. Слон — тварина мстива. Бій у лісі. Зачарована хмара. Гумба-гумба мертвий

І

Молода дівчина з племені гаубау мчала, мов прудконога сарна. Її тонка й гнучка постать спритно продиралась поміж чагарями, невтомні ноги здіймали рудувату куряву.

Мандрівники були ще на перевалі, а дівчина вже збігала в долину. Ніхто не міг перейняти її, бо не було іншої стежини. А стежини тубільці здебільша прокладають навпростець: згори вниз і знизу — просто вгору. Обабіч росли низькі кущі, колюча акація та кротони, чиє листя, помережане яскравими смужками, надавало спадистому схилові особливої краси та мальовничості.