— Згода! Щаслива зустріч. Він — людина досвідчена, знає дорогу. Буде нам провідник! — відповів болгарин і подав руку Альваресові.
Цю хвилину йому й на думку не спадало, кого він бере собі за провідника через незнані й небезпечні землі.
Сімоне Альварес радісно заблимав темними очицями, всміхнувся на ввесь рот, показавши свого єдиного переднього зуба, й клякнув перед Матросовим.
— Я безмежно щасливий, сер! — прошамкотів він англійською мовою. Голос у нього виявився писклявий і якийсь не щирий. — Ви рятуєте від голоду безталанну жертву корабельної катастрофи! Хай вам бог помага, бо я людина нещасна!
Матросов розгубився й спохмурнів. Він ухопив потерпільця попід руки й вигукнув:
— Устаньте, Альваресе! Дайте богам спокій! Людина повинна мати самоповагу. Що ви робите! Я не заслуговую на ваші сльози та поклони.
— Ой капітане! — не вгавав той. — Коли б ви могли собі уявити всю шляхетність вашого вчинку! Я просто не знаю, чим мені вам віддячити!..
Сімоне Альварес, розтираючи кулаками сльози, підвівся, підібгав поли своєї одежини, зметаної з просмоленого брезенту, й знову покрив голову якоюсь строкатою ганчіркою. На миршавій шиї в нього на благенькому ремінчикові теліпалася невеличка шкіряна торбинка. Високий і захлялий, він і дійсно справляв ураження людини, яка скуштувала чимало лиха.
Гладкий шинкар лишився дуже задоволений. Подякувавши Матросову, він тицьнув у руки Альваресові пляшку рому й подався собі геть.
Ще не встиг «Севастополь» здійняти якір, а Сімоне Альварес уже ліг горілиць на палубі під фок-щоглою, заклавши руки за потилицю. Домбо, пильно придивляючись, кілька разів пройшов повз нього. Та Альварес гримнув на хлопчика й сердито насварився кулаком.
— Який цей чоловік? — поспитав увечері Домбо.
— Чужий, — відповів Павел. — Ми візьмемо його з собою. Буде нам за провідника. Добре знає ті місця.
Домбо злякано втупивсь у Павла, потім незадоволено похитав головою.
— Лихий чоловік! Лихий білий! — зробив висновок хлопець.
— А тобі звідки це відомо? — засміявся Павел. — Він просто нещасна людина та й годі! Жертва корабельної катастрофи.
Домбо на те нічого не сказав, а тільки полохливо ще раз глянув у бік португальця і ображено насупився.
Павел не звернув уваги на слова негреняти. Трохи побавившись із Домбом, узяв його за руку й повів до кают-компанії вечеряти…
Жертва корабельної катастрофи Сімоне Альварес майже завжди лежав під фок-щоглою, похмурий, мовчазний, розпачливо втупившись у небо. Ні з ким з екіпажу не розмовляв. У своїх лахах він був схожий на звіра, вигнаного з барлога. Час від часу розшморгував торбинку, що висіла в нього на шиї, й довго порпався в ній своїми кощуватими пальцями. Сухоребрий і замлілий, з гарячковими очима, Альварес наче був утіленням горя й розпуки. До їдальні він завжди приходив останній, примощувався скраєчку й поволі жував страву своїми беззубими щелепами. Тільки коли Павел підходив до нього, Сімоне з несподіваною для своїх років спритністю схоплювавсь на ноги.
Поживні харчі та відпочинок швидко відновлювали сили старого. За місяць він підбадьоривсь, набрався тіла. Шкіра на обличчі йому розгладилась. Але в очах не згасав темний каламутний вогонь. Павел пояснював це тяжкими знегодами, що їх зазнав потерпілець.
Проте Домбо уникав португальця. Альварес дивився на хлопчину якось вороже. А одного разу так штурхнув малого, що роздер йому шкіряний набедреник. Домбо настовбурчивсь, мов звіреня, люто глянув на португальця й щось крикнув йому своєю мовою. На ту хвилину нагодився Павел. Альварес схаменувся, знітивсь, але хутко опанував себе й роблено зареготав.