Слідами вигнанця

22
18
20
22
24
26
28
30

Він повернув голову до капітанського містка й кивнув:

— Ти поглянь лиш на нашого Матросова! Коли він отак насвистує — нічого страшного! Наш капітан не з тих, що віддають людей на поталу хижакам. Не звик він годувати акул людським м"ясом!

І Чигарков ще раз кивнув у бік капітанського містка, де в чорному захисному плащі, Трохи схилившись уперед, схожий цієї миті на бронзову статую, стояв високий і статечний Матросов.

Чигарков знову повернувся на належне місце, а португалець, прикипівши очицями до капітана, так і застиг, потворно роззявивши рота.

Коли буря вщухла, штурман Черкасов, бадьористий і веселий, попихкуючи своєю люлькою, ввійшов до каюти географа. Потираючи руки й лукаво мружачись, він забубонів:

— Ну, братику, ураганові край! Тепер ї штурманові не гріх трохи відпочити. А дав-таки нам чосу цей ураган! Але, як той казав, пронесло. Та й добрі ж у нас хлопці! І китобоєць теж молодчага!

Поплескавши по щоці негреня, він спитав:

— А що, малий, злякався?

Домбо засоромився й нахилив голову:

— Багато злякався, штурмане! Дуже страх!

Черкасов зареготав, умостився на стільці й, притиснувши пальцем жар у люльці, знову загув:

— Ну, то й не дивно, що розповідають про той голландський корабель, який давно-давно колись проходив повз Мис Доброї Надії. Наздогнала його така сама буря, як оце нас. Хвилі гоготіли, мусон шалено завивав у вітрилах. Матроси полякались. Попадали бідолахи навколішки, прочитали молитву та й давай гасати, мов несамовиті, від щогли до щогли, від вітрила до вітрила. А далі заходилися благати капітана: «Зайдімо в бухту!» Але той похмуро дививсь на них і тільки головою хитав: ні!

Черкасов посмоктав цибук і хитро всміхнувся:

— Такі ото, братику, капітани з давніх-давен. Уперті й нікого не слухають. Хіба що паш Матросов. Це — рідкісний виняток.

Похлинувшись димом, він побухикав та й повів далі:

— Отож буря чимраз дужчала. Голландський корабель хитався в усі боки, наче п"яний. Хвилі кидалися на палубу, мов ті акули, й заливали бідолашних матросів з ніг до голови.

— Це ви про легенду? — спитав Павел, але Черкасов, роздивляючись кружальця диму з люльки, неначе й не чув.

— Небо дедалі ставало чорніше, таємниче й лиховісне. А буря дужчала. Блискавки розгинали темряву, цибенів дощ…. Страшно було. Матроси зрозуміли — загинуть. Вони всоте благали капітана зайти в бухту, але той дивився на них спідлоба й хитав головою: ні та й годі!

Черкасов замовк, зітхнув і тихо доказав:

— Раптом налетів страшенної сили вихор, потрощив щогли й погнав суденце широким океаном. Тепер корабель не мав ні вітрил, ні щогол, ні керма. Ніч стала ще чорніша й страхітливіша. Корабель з шаленою швидкістю понесло кудись… та так і досі носить. Тільки коли-не-коли темної ночі з"являється він морякам і миттю зникає в пітьмі, як марі… Так я оце, географе, й переказав хлопцеві легенду про Летючого голландця. Хай і він знає…