— О сер, це вам як географові дуже цікаво! — догідливо всміхнувсь Альварес і посмикав свою бороду.
Йому страшенно кортіло похизуватися знаннями перед Балкановим, тому він одразу ж почав розповідати.
— «Людина, що кришить скелі», мовою ангольських племен лунає Мбула Мадаті. 1665 року вождь Не-Нлаза, або Антоніо І, оголосив маніфест про звільнення негрів. Яке зухвальство, сер! Із списами та стрілами — проти вінчестерів і гармат! Дивні ці негри!
— Ну, й що далі? — нетерпляче перебив його Павел.
— А що далі? Наші розтрощили їх поблизу Мбіуле. Але тубільці не вгамувались! Якась чорна мавпа — негритянка Аина Зінгі Мбанді Нгола згуртувала тубільців і підняла повстання! Дехто серед таких, як оце ви, називають її «африканською Жанною д"Арк». Але чи не забагато честі, сер!
— То чим закінчилось повстання? — знову запитав Павел.
— Уявіть собі: ці дикуни звільнились. І визволила їх жінка! Але… не надовго. Її наступник, Джас Арек, схилив голову перед португальцями. Ось так, сер!..
Сімоне замовк і заходився зосереджено смоктати цигарку.
Балканов замислено дививсь удалину. Після цієї розповіді Альварес здався йому ще підозрілішим. Не такий то він простий собі чоловічок! Он як розповідає, мов добрий знавець історії!
— Коли будемо в Бенгелі? — озвався згодом португалець.
— За дві доби, — відповів Павел. — Щойно ми проминули Мосамедес, чи, як називають його тубільці, Ангро-де-Негро.
Балканов поволі покрокував геть. У серці йому заворушилась тривога й нетерплячка. Тепер кожна хвилина здавалася нескінченно довга…
На третій день, коли на узбережжя спадали бузкові присмерки і прозорою імлою оповивали гори, до Балканова підбіг Сімоне Альварес:
— Приїхали, сер! Це вже наша земля!
— Що, що? — здивовано втупився в нього Балканов.
— Хіба ви не розумієте, сер? Та це ж португальська колонія! І тут кожен португалець почуває себе, як удома. Відтепер вважайте, що ви мій гість! А кожен дикун — то мій наймит!
Павел суворо глянув на Альвареса, витяг пашпорт, розгорнув його й тицьнув бороданеві просто перед очі:
— Прочитайте!
Альварес здивовано блимнув у пашпорт раз і вдруге, розгублено закліпав очима й зблід. Спробував усміхнутись, але тільки й спромігся що скривити вуста.
Павел похмуро стежив, яке враження справив на бороданя. Однак той швидко оговтався й удавано радісно проказав:
ebooksa