За дверима прочалапали квапливі кроки. Почулось тривожне шепотіння. Хтось тихо заплакав. Павел намацав пістолет і прислухався. Таємниче шепотіння не вщухало. Це здалося Павлові підозрілим, і він навздогад вигукнув:
— Домбо, ходи сюди!
Хтось зажебонів, і залопотіли босі п"яти. Чийсь голос протяжно повторив Домбове ім"я.
Тільки згодом, відсапуючись, до хатини зазирнув і він сам. Обличчя у нього було сумне, в очах тремтіли сльози.
— Що трапилося, Домбо? — спитав Павел. — Ну, кажи ж!
— Хвора бик, гамба! Корі помирай буде… — проскиглило негреня.
— І давно він захворів? Чи не прибив його хто?
Хлопець заперечно метляв головою:
— Ні, ніхто не бий Корі! Корі хвора! Лежить. Не їсть і тільки язик вистромляй!
І Домбо, щоб показати, як страждає бідолашна тварина, засапав, висолопив язик і примружив очі.
— Де Камбела? — по короткій паузі спитав Павел.
— Тамо-тамо біля Корі. Але тамо-тамо не винна, гамба!
Аж тепер Балканов збагнув тривогу негреняти. Сердешне боялося, що батькові доведеться відповідати за бичка.
— Не будеш проганяй тамо-тамо? — непевним голосом запитав Домбо. — Не винна тамо-тамо. Винний муха цеце!
Географові все стало зрозуміле. Муха цеце, вкус якої спричиняє сонну хворобу, — то тяжкий бич для тварин Африки. Мабуть, бика десь у дорозі побила муха…
— Твій тамо-тамо не винний, — сказав Балканов.
З радощів Домбо аж підстрибнув, заверещав щось своєю мовою і чимдуж дременув надвір.
Двері хижки виходили на моріжок, усіяний квітами. Свіжий уранішній вітерець хвилював трави, колисав бадиллячко, розчісував пальмам кучми. Зграйки пташок перелітали з дерева на дерево й виповнювали п"янке повітря мелодійним щебетом. Селище й досі мовчало, надворі не видно було ані душі.
Павел усівсь на бізонячій шкурі й розгорнув карту. Позначив хімічним олівцем подолану путь. Лишалося ще шістдесят ліг[47]. Тож гаяти часу не можна — треба вирушати далі. Ось тільки трапилось нещастя — занедужав бик…
Незабаром Домбо знову зазирнув у двері.
ebooksa