— Біжи, Ману, он за тим чоловіком. Попроси благословення і скажи, що я жду його, нехай приходить, коли побажає. Без усяких грошей.
Для одних злочинець, горлоріз, лютий бандит; для інших відважний капітан, добряга, дамський підлесник.
Вентуринья їхав в Ільєус, щоб провести кінець канікул з матір’ю, доною Ернестиною, взірцем усіх чеснот. І от заманулося йому оглянути місцину, де сталися криваві події. Слід побачити все на власні очі, побувати в тих краях, щоб потім з мальовничими подробицями розповідати однокурсникам і горілчаним братам у столиці. Натаріо одвіз його туди.
— Тут тобі відкриється небесна брама.
Між каміння імпровізованого кладовища буяла трава, розросталися кущі, стовбури мамоейро, розпускалися квіти. Звістка про побоїще, передаючись із уст в уста і обростаючи перебільшеними подробицями, зганяла з дороги роззяв. Під ногами людей звірина стежка ширшала, перетворюючись на путівець. Щоб скоротити шлях, по ній і рушив караван віслюків з вантажем какао. Перший.
Вентуринья вибрався на вершечок гори, хоча й не без зусиль: кремезний, як батько, і опасистий, як мати. Прислонився до стовбура квітучого мулунгу, вихопив свій німецький пістолет і пальнув у хамелеона. Ущелиною покотилася луна від пострілу.
— То як, Натаріо, вражає? Я сам собі страшний.
Та чи чув те Натаріо? Погляд його витав десь поза обрієм і часом. Звести дім, щоб жити з родиною там, де тобі до вподоби… Він мав дружину і чотирьох дітей.
— Ось що не завадило б старому: поставити на цьому шпилі стелу, як на місцях колишніх битв.
А навіщо? Хіба мало, що цю місцину і так знають люди? Та ще й назвали Велика Пастка.
Мамоейри, що виросли на могилах імпровізованого кладовища, дали перші плоди, коли у цей благодатний куточок забрів Фадул Абдала. Цього здоровила ліванця, в якого величезним було все — ручиська і ножиська, огруддя і головешка — в ільєуських та ітабунських кабаре прозвали Великим Турком, а на какаових шляхах його знали як Турка Фадула чи просто сеу Фаду, що його послало сюди, на думку пеонів, саме провидіння. Вражений чарівним видовищем, він подумав про сади Едему, описані в Біблії, що лежала в його валізі: сеу Фаду не раз траплялося хрестити немовлят, а брав він зовсім недорого.
Поставив на землю важенну валізу, яка з кожним днем розбухала дедалі більше, й складаний метр, який правив за тріскачку, щоб тріском попереджати багатих і бідних: і в ці нетрища прийшли комерція і мода. У валізі він тягав усе гамузом, тканини, взуття та різні витребеньки: шовки й ситець, черевики, ботинки на шнурках, нитки, голки й наперстки, стрічки й мереживо, туалетне мило, люстерка, парфуми, настойки, паперові іконки й ладанки проти гарячки.
Скинув піджак і сорочку, штани й спідні — на спині басамани від реміняччя валізи, на плечах мозолі, — роззув сандалі й шубовснув у річку, яка розлилася тут спокійним плесом, перекотившись водоспадом через чорне каміння. Плавав, пустував, пускав ротом струмені, як колись малим хлоп’ям у рідному селі. Виднокіл нагадував йому отчий край, ось тільки пальми на згір’ях і в долині не фінікові. Втамував голод плодами динного дерева, запашними й солодкими — просто нектар, справжній дар Бога, Бога маронітів.
Достиглі кажа всіювали землю під деревом, у затінку якого він сховався. Вибирав плоди, сміючись із самого себе, голісінький здоровило: згадав, як малим хлопчаком збирав фініки: уже тоді він вигнався зростом, таке собі вайло. П’ятнадцять років минуло від його від’їзду. Кислий, терпкий смак кажа такий несхожий на ніжний і солодкий смак стиглих фініків, обидва ці плоди Всевишній створив людині на втіху.
Вірувати й припоручати себе Богові Фадул навчився у дядька Саїда Абдали, маронітського священика, відомого своєю мудрістю й апетитом. До нього приходили за порадою ходаки, приносили йому фініки й виноград, і він, залагоджуючи сварки та сповіщаючи про види на врожай, їв те все жменями; фруктовий сік аж котився по його довгій чорній бороді.
За ці п’ятнадцять літ він так змінився, що дядько його не впізнав би, думав Фадул, поглинаючи одну за одною кажа. Змінився зовні й всередині, воліє їсти кажа, а не фініки, та й винограду йому не треба — досить кажа; їсти їх прив’яленими просто насолода. У цих дрімучих нетрях він народився вдруге, малий хлопець назавжди лишився за морем.
З Божого призволу людині відпущено порівну клопотів і розваг, сліз і сміху. Яка насолода сидіти отак у вечірню прохолоду, смоктати кажа, слухати щебет пташок і стежити за їхнім пурханням; таке барвисте оперення розмалював сам Бог. Спочивати від кількатижневих трудів, від нескінченних мандрів, від постійних небезпек у дорозі; мандрівний крамар не знає ні неділі, ні свята. Богові вгодно, щоб він заблукав, дістав перепочинок, передишку для тіла й душі.
Чому б не лишитися тут назавжди, в цій ідилічній долині, як оці ящірки, що вигріваються на сонці, каланго і тейю — пеони привчили його до м’яса тейю, ласувати ним, аж облизуючи пальці й губи. Поживи тут вистачало, дичини і плодів, соковитих жака, чиста вода била просто із скель, справжній тобі рай. Фадул Абдала сміявся густим і гучним сміхом, трусився своїм тілиськом, лякаючи папуг і ящірок: цьому раю бракувало тільки одного — жінки.
І відразу спала на думку Зезінья Пальма: о цій порі вона саме наставляла йому роги в Ітабуні. Адже не вимагатимеш, щоб вона наділа пояс цнотливості тільки тому, що він залишив їй, як свідчення любовного шалу, дві асигнації по десять мілрейсів[22] і люстерко в рамці — милуватися на себе й зітхати. Зітхати? Вона розсміялася йому в обличчя:
— Бісів Турок, жерун сирої цибулі?
ebooksa