Фадул присягався, що в Ільєусі такий годинник, з пробируваного срібла, удвічі дорожчий. Відчинивши валізу жадібним поглядам господинь, він прислухався до порання на кухні, звідки тягло душком маніокової каші, духмяним ароматом фейжоади — для нього не було страви кращої за фейжоаду: жирний шпик, солоне й копчене м’ясо, ковбики й ковбаси. Апетитом він удався в дядька священика.
Він таки має Бога в животі. Хто краще за нього міг прислужитися смертенному, полегшуючи йому швидкий і безболісний відхід у кращий світ? У такі критичні хвилини то неабияка помога: хоч як би той чіплявся за життя, він не встоював перед басиськом і жахливим акцентом Фадула. При цьому втирали сльози навіть найзатятіші жагунсо.
У какаовій глушині той, хто збиває гріш, не маючи землі для плантацій, хапається за все. Мандрівний крамар з лотком на хребтині, турок Фадул ще й лікував людей, а при потребі й священнодіяв. Розрізав гнійники, видаляв пухлини; промивав перекисом водню рани, припікав їх йодом. У валізі чотири безвідмовних засоби: «Цілюще диво», «Жіноча мрія», мазь святого Лазара і рицина. Помічне на кожну хворобу, окрім чорної віспи й холери — там гаплик. Він гоїв силу-силенну люду в цьому сертані, позбавленому лікарів, ліків, медичної допомоги.
Ключар з ліванського села, служка падре Саїда хрестив дітей, аби ті не померли язичниками і не потрапили до пекла. Вінчав невінчаних, видобуваючи їх з гріха, в якому вони погрузли, даючи їм новий громадянський стан і привід для святкування з кашасою і танцями. Сеу Фаду любив танцювати під гармонію; танцюристом дівчата вважали його першорядним.
Запопавши зброю, Фадул Абдала розширив поле своєї діяльності, почав позичати під проценти. Робив це дуже обачно, ретельно добирав, кому довірити свій скромнии капітал, улюблені грошики; вимагав розрахунку точно в строк і виробив складну систему лажу. Під полою піджака в нього завжди стовбурчився револьвер. Подарунок, як знали всі, капітана Натаріо, свідчення його прихильності.
Завдяки лихварству його заощадження зростали. Чи не пора вже розлучитися з валізою рознощика й осісти своїм домом? Треба тільки обрати місце, де зачепитися, якесь новостворене сільце, щоб торгувати без конкурентів.
При описі виявленого Фадулом урочища випливла його назва, Велика Пастка, — так увічнено пам’ять про холоднокровну різанину, вчинену кілька років тому під час нещадної полковницької війни за оволодіння цією незайманщиною — на берегах річки Кобрас уже не зосталося й п’яді безхазяйної землі.
Злоріки — язик без кісток, то й меле — згадували імена учасників того кривавого побоїща, проте Фадул знав, що таке плітки й намови: влітають в одне вухо і вилітають у друге. Пащекують, менше з тим.
Зовсім іншу інформацію — ого, це вже цікаво! — турок Фадул почерпнув у халупах пеонів, на верандах полковників, від перехожих під час своїх нескінченних мандрів цілі тижні й місяці. Каравани, які з маєтків доставляли на станцію в Такарас вантаж какао, все частіше ламали маршрут і завертали у Велику Пастку на ночівлю. З деякого часу рух на цьому путівцеві став жвавіший, ніж на битій дорозі.
Про переваги зупинки у Великій Пастці якось поділився знайомий погонич Лазаро, кривий на одне око: там зручно поїти худобину, без ризику, що вона зламає ноги на підході до водопою, зручно пасти її на чудових луках без догляду — не розбіжиться. Одна невигода: в такому райському куточку немає бодай якоїсь корчми, щоб ковтнути кашаси, придбати плитку жувального тютюну, круглий пиріжок, рападуру, сіль і цукор. Аби у Велику Пастку якогось ділка, він загрібав би гроші лопатою.
Фадул мотав усе те на вус, працюючи й далі. Та ось, вертаючись до Ітабуни, щоб убити двох зайців: поповнити запаси й побачити Зезінью Пальму — свою любаску, свою згубу, — він навмисне подався через ті місця, приставши до в’ючного обозу. Який же був його подив, коли він побачив, що Велику Пастку вже обживають. Крім дерев’яного барака, складу для сухого какао, тут уже стояло кілька валькованих халуп, будувалися й інші. Своїм ремеслом промишляли повії, і клієнтів вистачало: наймити з поблизьких плантацій, лісоруби й пеони, проїжджі жагунсо, гуртоправи, що зупинялися тут на ночівлю. Звуки гармонії, хорові співи, світло гасничок, гарцювання пар у хижках. Уранці, після відходу табунів, життя завмирало, а надвечір оживало знову.
Потрапивши сюди вперше, Фадул розважив, що його привела рука Божа. Блукальця Господь направив, скерував його кроки сюди. Виходить, не для того, щоб дати перепочинок, як гадав він тоді. Господь привів його, щоб показати, де здійснити його присуд. І більше він не вагався.
Вони домовилися на словах, та й годі. Письмова угода між ними обома, окрім того що була б зайва, означала б зухвалу недовіру й неповагу. За домовленістю Натаріо здобув титул управителя фазенди Аталая — наглядач для капітана національної гвардії не посада — з правом щомісяця проводити кілька днів у своєму маєтку, який він почав закладати на ґрунтах, як винагороду за корисні послуги, послуги просто безцінні. Добрий, хоч прикладай до рани, полковник Боавентура закінчив так:
— Тепер, Натаріо, я не господар, а ти не служник, ми одного тіста книші.
— Поки житимете, хай там що, а я ваш.
— Ціную твою відданість і відплачу тією ж монетою.
Натаріо так само поважно провадив далі.
— А що б я ще хотів вас просити, якщо дозволите, полковнику…
Ще щось просити? Полковник здивовано витріщився на метиса.
— Кажи, слухаю.
ebooksa