— Не Турок, а Великий Турок, моя одаліско, твій повелитель і твій раб… — На компліменти він був мастак, от тільки акцент у нього жахливий.
Йому так сподобалася місцина, що він навіть там заночував. Назбирав ломаччя, розпалив вогнище — гадюк відлякувати — і простягнувся, в спідніх та сорочці, на купі сухого листя. Не спалось, хотілося мріяти. Біля річки закричав бугай — ось-ось зійде місяць.
Фадул прибув у Бразилію п’ятнадцять років тому з наміром розбагатіти. Розбагатіти — це мета кожного, а для цього Господь наділив людину волею і розумом. Одні суворо дотримуються Божих заповідей, збивають маєток і живуть у достатку, інші зазнають поразки. Легкодухі, дурні та ліниві. Узяти хоча б отого покериста, що постійно грає в ільєуському готелі Коельйо: зухвалий, меткий, дотепний Алваро Фаріа при бажанні міг би стати полковником, як його брат-мільйонер, власник маєтків і будинків. А натомість зостався гультіпакою, волоцюгою, в нього ні кілка, ні дрючка, живе чим бог пошле. Якби не багатий стіл братика Жоана, не везіння в грі, грі, треба сказати, нечистій і нечесній, якби не дотепність, що виявлялася в постійному махлюванні, він би давно поклав зуби на полицю.
А Фадул гарував, як віл, никав гущавиною, де його могла вкусити змія, причепитись якась зараза чи наздогнати куля або ніж злочинців, холоднокровних убивць. У цьому ходячому гендлі револьвер, дарунок капітана Натаріо, важив не менше, ніж набита всякою всячиною валіза.
Розбагатіти він не розбагатів, де там. Навіть ще не осів, як мріяв, торговим домом в одному з численних виселків, що виростали слідом за какаовими плантаціями на шляхах руху отар і гуртівників. Проте й нарікати не міг: заощадження помалу збиралися. Особливо відколи став лихварювати.
На небесних просторах Яскріли зорі. Фауд Каран, ітабунський книгогриз, нашпигований знаннями, як півдюжини адвокатів, — це він охрестив Фадула Великим Турком, побачивши в оточенні краль, — казав, що зорі тут не такі, як на Сході, їхній батьківщині. Що ж, може, й так, але яка різниця: всі зорі однакові, чудові й далекі самоцвіти; от би один такий землянинові. Зате ось місяць, відбитий ген у річковій воді, один і той самий, тут і там: медаль з тьмяного золота, бач, який жирний та жовтий, і на ньому святий Георгій топче своїм коником змія. Згаданий Фаудом Схід, отчий край, загубився в далечині; щоб потрапити туди, треба на кораблі перепливти море з краю в край. Зорі тут інші, плоди теж, але це байдуже: для нього кажа кращі за фініки, та й ці зорі прихильні до нього.
Далекий і забутий отчий край. Фадул Абдала, у пансіонах повій Великий Турок, у поміщицьких садибах Турок Фадул, у бідняцьких халупах сеу Фаду, знав, коли їхав сюди, що назад нема вороття. Всі сльози він виплакав на емігрантському судні. Він їхав не просто в іншу країну, в інші географічні широти, він здобував нову батьківщину. Якщо цього з народження і по крові ліванця звали турком, то тільки з невігластва; при неупередженому підході місцеві люди давно б проголосили його щирим баїянцем.
Вітчизна — це той клапоть землі, де ти працюєш, де сумуєш і радієш, де з шкури пнешся, аби заробити собі на прожиток і звести торговий дім і житло. Опинившись сам на сам із ніччю й зорями на цьому закинутому бівуаці, куди його привела десниця Божа, Фадул Абдала визнає і приймає нову батьківщину. Прийшов він на світ не тут, охрещений теж не тут. Але то пусте, дрібниці; головне — не де ти народився, а де помреш, а він у землю ляже в какаовому краю. І не в таку могилу, як на тутешньому цвинтарі без горбків — хто тут похований, коли і чому? О! Особисто його поховають у гробниці, як лорда, під мармуровою плитою з золотим написом. П’ятнадцятирічним підлітком прибув він зі Сходу, щоб стати мужем, бразильцем.
Знову вернувся Фадул у цей куточок лише через кілька місяців. А тим часом крамарював і далі, тягаючи в спеку і в дощ важенну свою валізу. Клієнти зустрічали його з піднесенням і радістю, бо був він чоловік компанійський і неабиякий балакун. Вмів слухати й розповідати всілякі історії, при чому здивовано вигукував, розмахував руками й гучно реготав. Йому, звісно, не йняли віри, а проте його побрехеньки, розказувані блискуче і з почуттям, розбуркували знудьгованих слухачів, позбавлених у цій глушині елементарних розваг.
— Чисто тобі чарівна казка. Сльозу витискає…
— А оця історійка про молодичку з поліцаєм, куме дія, та й годі. І вигадає ж клятий злодій турок…
Широка й розмаїта була Фадулова клієнтура: фазендейро, їхні дружини й діти, чваньки й товстосуми; пеони, наймити з плантацій, майже без шелега в кишені; жагунсо зі своїми полюбовницями, ситими гусками; дівки, найкращі покупниці, ладні купити все. Станових і кастових перепон для мандрівного крамаря не існувало. Однаково охоче приймав він запрошення пообідати в домі поміщика і в хатині пеона, ласий до в’яленого м’яса, підсмаженого з борошном і рападурою.
Своїм він був і в повій. За послуги вони брали пуделко рисової пудри, коробочку брильянтину, флакон пахучої есенції або чек на дрібну суму. Іноді, правда нечасто, їм перепадали й подарунки — в ті шалені дні, коли Великий Турок закохувався і втрачав тяму: металеві перстеники з фальшивими діамантами, гарної роботи сережки. Прикрасам раділи бурхливо, куди більше, ніж кредитці в п’ять мілрейсів; це ж не плата, а дарунок, ознака прихильності. Сентиментальна кваша Фадул утьопувався запросто.
На фазендах і виселках у нього позаводилися куми й хрещеники. У кредит він давав легко, але після визначеного терміну неодмінно з’являвся стягувати борг. Якщо боржник переїжджав, невблаганний кредитор долав відстань, що їх розділяла, і таки наздоганяв його. Відстрочку він давав, проте для компенсації запровадив банківський процент: в какаову сельву крамарева валіза принесла прогрес.
Обачний, не скандаліст, в очах декого навіть тюхтій, цей велет вершив суд незгірше від судді: озброївшись складаним ножиком, сеу Фаду швидко стягнув борг з Теренсіо, лихого бандюги. Припер того до стіни, полоскотав борлак гострим лезом, що ним чистять апельсини та розтинають чиряки, — і миттю одержав три мілрейси з відсотками й вибаченнями. Капітан Натаріо аж хапався за живіт, коли дізнався про цю пригоду. Зате почав шанувати торгівця, подарував йому револьвер: адже не завжди можна покластись на силу рук та складаний ножик. Вогнепальна зброя, куме, це куди надійніша запорука шаноби.
Тюхтієм його називати перестали, а от назвисько «злодій» прилипло відразу. Воно передавалося з уст в уста, стало звичним, повсюдним. Прийде він на фазенду, зберуться покупці біля виставленого, такого спокусливого краму, торгуються і обзивають при цьому злодієм турком. Сеу Фадул удавано ображається, погрожує згребти стрічки й шпильки, гребінці й брошки, паски й підсумки, ласі принади своєї комерції і податися до сусідів. І під час торгу раз у раз чути: «ого!», «чорт забирай!», «ха-ха», «леле», — тут і прокляття на голову продавця, і намагання його влестити, цілий набір прикладок: від шахрая до дорогесенького турчина, світла очей тощо.
«Злодій» казали йому в очі, але не злостиво, без наміру образити, просто так зручніше було його уламати, укоськати, зрештою торгуватись. Нехай і шахрай, зате має Бога в животі, репетував він, не знаючи втоми.
— Той злодій турок ваш годівник. Ну скажіть на милість, якби не Фадул, якби він не мав Бога в животі, то хто б припхався сюди, до чорта на роги, щоб обслужити вас? Замість клясти, цілували б мені руки та піднесли б чарчину, невдячники! — Від кашаси він не відмовлявся, одначе в кабаре пив вермут, змішаний з коньяком.
У поміщицьких садибах полковники-товстосуми торгувались не менш завзято.
— Ну, турку, це вже розбій. Де це видано, щоб за нікелеву «цибулину», нікелеву, а не срібну, лупити такі гроші? Це ж бандитський наскок, так ніякого какао не настачиш…
ebooksa