— Зілда знов непорожня. Хотів би, щоб ви й дона Ернестина були хрещеними.
— Оце-то попросив! — Боавентура простяг руку. — Тримай, куме. Та й хрестини ж улаштуємо! Це вже п’яте, еге ж?
— П’яте, сеньйоре. Маю вже двох хлоп’яків і двох вертихвісток.
— А самосійні, Натаріо?
— Та їх же — легіон, полковнику. І всі на моє лице, хоча я і не мальований красень.
За тих кілька днів, що їх капітан проводив на своїх землях, він устигав заплатити півдюжині пеонів, вникнути в справи, намилуватися квітучими плантаціями. Проте якось корчування останньої ділянки затримало його на три тижні. Пусти він це на самоплив, ще б довго не приступали до випалювання. А він уже доглянув, щоб люди не розгинали спини.
Маєточок невеликий, на думку експертів, міг давати півтисячі арроб[23] какао на рік, якщо брати ранній збір і основний врожай, це від сили. Проте капітан міркував інакше і називав його фазендою: фазенда Винозоре. Це саме Винозоре, запевняв хазяїн, за пару років після першого цвітіння дасть двічі по тих п’ятсот арроб, які називали скептики. Земля тут родюча, та й плантатор з нього неабиякий, скільки років керував і ще керує чужим маєтком, знає всі тонкощі вирощування какао, фазенда не могла не дати тисячу арроб. Натаріо ладен був битися навзаклад з кожним, хто в цьому сумнівався. І це не рахуючи майбутніх плантацій, землі під які ще розчищалися.
Справжня втіха — спостерігати, як у вогкому затінку дерев виганяються какаові саджанці. Відзначаючи, як дбайливо, на рівній відстані тягнуться лунки, майже без каміння, малі капітанові очиці масно блищали. Що не кажи, а вирощувати какао — бізнес, яких мало, окупається сторицею. Садити какао все одно, що сіяти золоті крупинки, а потім збирати цілі зливки. Аксіому доведено, усмішка кривить губи, збирає зморшки біля очиць власника Винозорого. Тепер тільки запасись терпінням.
Це ж треба, щоб полковник Боавентура Андраде, зумисне чи випадково, відписав колишньому капанзі ґрунти біля самої Великої Пастки. Необачні базіки на всі лади обсмоктували назву маєтку, мовляв, вона спала Натаріо на думку тоді, коли він тієї далекої горобиної ночі чатував з парабелумом напоготові на пагорбі над річковою долиною. Язики в людей довгі й гострі, уява буйна. Страхополохи, а таких більшість, застерігали марно: всі ці плітки й наклепи не варті виїденого яйця, зате добалакаєшся, що в тебе пальнуть з-за стовбура. Навіщо ворушити минуле, капанги вже давно немає, натомість є капітан і фазендейро.
Велика Пастка на півдорозі між фазендами Аталая і Винозоре, відстань від одної до другої півтори, од сили дві легуа; на доброму мулі один мах. У цих чиновникових рейдах капітан завжди їздив навпростець. Отже, сам був свідок, а то й учасник перемін.
Бувши у курсі задумів і полковника Робустіано де Араужо, Натаріо порадив йому збудувати у Великій Пастці склад. Полковник вирощував какао й розводив худобу в Санта-Маріані; ця безкрая фазенда біля витоків річки Кобрас, на краю каатинги[24], задалеко від станції. Тож годилося б на маршруті поставити пакгауз, щоб складати сухе какао й передавати його скупникам, а ті вже самі займуться перевозкою в Ільєус. Місце фазендейро сподобалося, він послухався мудрої ради і не прорахувався, надумав навіть збудувати обору, щоб там перепочивала худоба, коли її гнали на ільєуські та ітабунські різниці. Полковник віддячився тим, що подарував капітанові теличку.
Капітан бачив, як будівельники полковника Робустіано замішували глину, різали рейки, зводили перші халупи; при ньому приїхала й перша повія Жасинта, відоміша під прізвиськом Збуй-Вік. Застара, вона вже не могла обслуговувати клієнтів, кочуючи з плантації на плантацію; а тут собі трудися на місці, бо у Великій Пастці погоничів не бракувало.
Натаріо поділився з полковником Робустіано давньою мрією: збудуватися на пагорбі над долиною і жити там. Нехай тільки заведуться вільні грошики. Бо поки що всі його кошти вкладені в Винозоре.
В піднесеному настрої капітан Натаріо прибув надвечір у Велику Пастку. В Аталаї він був відсутній довше, ніж сподівався, отож поспішав. У самій долині затримуватись не думав, але побачив незвичне пожвавлення: гурти людей рубають і перевозять дерева. Тож спинив мула якраз біля Жасинтиної хижки. Невже полковник Робустіано спішить звести обору? Пристаркувата й підтоптана жінка, показуючи вислі груди у вирізі комбінації, стала на порозі.
— Добривечір, Збуй-Вік, — привітався Натаріо, не злазячи з мула.
— Добривечір, Натаріо… — І поправилась: — …Капітане Натаріо. — Раніше, як він був молодший, вони частенько втішалися в ліжку, іноді на віру; жаліючи його, Збуй-Вік боргувала, але останнім часом його відвідини стали нечасті. — Вернулися? Зупинилися в наших краях? Нова краля завелася?
— Якби апетитна, я б не проти… А скажи-но мені, може, ти знаєш: що це за аврал? Що це в біса буде? Не кошара полковника Робустіано?
— Це сеу Фаду підрядив будувати дім для себе. Рубаний дім, не те що мій курінь.
— Турок Фадул? Торговий дім ставить? — Він замислився. — А де саме? В якому місці?
— Хто може знати, то це Бернарда. Він, коли ночує тут, то йде до неї.
ebooksa