— Можеш їхати на святого Жоана у виселок більший, людніший. Але щоб знала: святого Жоана відзначатимуть і в Великій Пастці.
— А хто це влаштує? Ти?
— Я теж шаную цього святого і теж хочу повеселитись.
— Ти влаштуєш свято для своєї негритяночки?
— Для тебе і для всіх.
— Негр — майстер на всі руки. Я хочу одного — все побачити.
— Неодмінно побачиш.
Епіфанія обм’якла в його обіймах, затрепетала, як рибина в сітях.
— Я вся розбита, зламана: ти обсотуєш мене, зачаровуєш поглядом. Ти — Ешу Елегба, ти гаспид.
— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, так мене прозвали дівчата. Як тобі, твій слуга покірний?
Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.
Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.
— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.
Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи жінки затремтіли від сміху:
— Чим не яйце?
Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:
— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.
Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?
Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.
Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.
ebooksa