Він хотів запитати про Діву, аж ось і вона — несе камінь на голові, підтримуючи його руками. Спітніла, розпашіла й ще гарніша! Побачивши Кастора, сповільнила ходу, всміхнулась. Факел зірвався на рівні, щоб їй допомогти.
— Не треба.
Скинула камінь під стіною, втерлася тильним боком долоні, обернулася до негра.
— То ви тут? Оце несподіванка, — присіла навпочіпки біля нього.
— Прийшов побачити тебе. Я зробив тобі абебе.
— А що це таке?
— Віяло Єманжі. Ніколи не чула?
Ніколи. Не чула і навіть не знала, що є таке. Її святі інші, церковні, привезені з Європи на провах каравел. У Сержипе, на енженьйо та цукрових плантаціях ці святі поперемішувалися з Факеловими африканськими божками, доставленими в трюмах невільницьких суден. Отже, для Діви то дивина.
— Віяло… Ніколи не мала.
Справжнє віяло, як у тих чепурух мароїмок, що так гарно й граційно помахують віялами на недільних відправах, приклякнувши на молитовних ослінчиках. Солом’яних вахляриків у неї повно, вона ними прохолоджувала розпашіле обличчя і роздмухувала вогонь.
— А де ж воно?
— У моїй майстерні. Можеш будь-коли забрати.
Діва замислено глянула на негра. Вона вже помітила — та і як не помітиш, адже ж не дурепа несосвітенна — інтерес до неї Факела й Бастіана да Рози; і той, і той крутилися коло неї, мало не наступали на п’яти. Бастіан, той не давав дихнути, завжди з Ванже і Амброзіо, обідав щодня, вихваляв страву й присмаки, а ввечері йшов з чоловіками до турка цмулити кашасу, так ніби вже став членом їхньої родини. Факел стежив за нею здалеку, заводив розмову, коли вона прибігала погратися з Горюхою, приходив на річку, коли вона купалась.
— Хочете, щоб я прийшла по нього?
— Таж ти заходила до кузні лише один раз, коли приїхали, і все. Мені навіть здається, що ти мене боїшся.
— Боюся? — Вона зайшлася заливчастим сміхом, як тоді, коли сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом Абдалою. — Сьогодні ж прийду по нього.
Ввечері Діва виконала свою обіцянку. Стала на порозі ковалевої оселі, зазирнула досередини: в кузні палав вогонь, проте Кастора не було. Вона ступила крок, увійшла, озирнулася довкола і побачила капище. Від того далекого вечора в її пам’яті тільки й лишилося, що напівголий негр у засмальцьованій вепрячій шкурі на стегнах.
Чотири бляшані тарілки з їжею, залізне, латунне, дерев’яне, солом’яне начиння — атрибути ворожби. У ніздрі їй вдарив терпкий, запаморочливий запах, як тієї незвичайної, незрівнянної ночі у гамаку, подарованому їй Кастором. Вона ще його не бачила, але вже знала: він тут. Спроквола обернулася, а Кастор з коротким смішком промовив:
— Тут ти вдома.
Як це розуміти? Запитати вона не наважилась, бо вся отерпла. Факел рушив у куток, де блищала, переливалася вся ця чудасія. Шанобливо схилився, пучками правиці торкнувся землі, потім простягнувся ницьма на долівці, щоб поцілувати камінь, як велів звичай.
ebooksa