— Це що, любовне ебо? Зроду не бачила такого великого.
— Жалобне.
— Невже занедужав? З яких це пір?
— Туга теж хвороба, тільки невидима. Ти весь як побитий, гірше нікуди. Наслання — знаєш, що це таке?
— Як не знати. Я теж переживала, двічі. Це як прозір, але ще гірше: просто жити не хочеться.
Дещо вона знає, але не все.
— Свиня, звісно, для Омолу. А для кого це м’ясо різних звірів?
— Давно б треба підгодувати богів. Тоді б не був слабаком.
— Слабаком? Ти? — Рессу зареготала.
— Ходімо, поки не розвидніло, — поквапив її Факел.
Вона роздмухала під горщиками вогонь: черепашатина вариться довго. Потім обоє пішли в задню кімнату. Рессу принесла гострий ніж і куйю з шкаралупи кокосового горіха. Вона тримала порося за ноги, а Факел його заколов. Коли зацебеніла кров, пурпурова й гаряча, негр нахилився і жадібно сьорбнув живлющої вологи. Те саме зробила й Рессу. Потім вони наповнили кров’ю куйю для жертвоприносин.
Заспівали гімн Омолу. Плескаючи в долоні, танцювали танці ориша: танець зігнутого в три погибелі хворого, змордованого чорною віспою; танець знахаря, рятівника від чуми й ревматизму, переможця смерті. Факел з доземним поклоном підніс свою пожертву, криваве ебо, благаючи в Обалуайє сили проти наслання й пристріту, що заціпили йому рота, зв’язали руки-ноги.
Страви подавали в бляшанках і жерстяних тарілках: кожному ориша свій делікатес просто з жару. Атото, Омолу! Тому, хто відає недугами і здоров’ям, — свинина й смажена кукурудза. Оке, Ошоссі! Царю Кету, господарю пущі, мисливцю! Пригощайся пакою, тейю і кутіа. А от Шанго, володареві блискавки й грому, — черепаха й амала. А Ошалі, великому ориша, батькові всього сущого — півдюжини равликів-ігбін з сусіднього лісу, а ще ямс і маїс, усе без солі, як він любить і як йому належить подавати. Смаковиті страви ставили в капищі перед солом’яними, дерев’яними, залізними й латунними фетишами: Омолу, лук і стріла Ошоссі, двоголовий молот Шанго, пашоро Ошали.
Сяйнула блискавка, торохнув грім, почувся рев пуми і плямистого ягуара. На пурпурових, кривавих небесах знову зажевріли пригашені зорі. Оповита чорною хмарою, з’явилася Янсан, сіла охляп на свого коня, видала войовничий поклик, станцювала танок битви й перемоги; потім пригорнула до своїх грудей Факела, вигнала з нього духів-мучителів, очистила його тіло від пристріту. Все сталося в одну мить, не більше; Рессу знов узула свої капці.
З семи сторін був тепер захищений Кастор Абдуїн, іди спокійно, всі шляхи відкриті.
Перемазані кров’ю, вони взяли брусок мила, пішли на річку. Дорогою Рессу повідомила:
— Подейкують, що Бастіан білить хату для свята.
— Якого свята?
— Ну, для входин… коли вона зійдеться з ним. Але, здається, вона дістанеться не йому. А надто тепер… — Рессу непохитно вірила в силу чарів.
Вони намилювалися милом, чистили черепашачий панцир. Факел, вдячний за допомогу, пообіцяв:
ebooksa