Аж тоді озвався наймолодший, Авреліо, який досі не промовив ні слова:
— Може, ви дасте мені якусь зброю, капітане? Бо в нас озброєний тільки Агналдо. А стріляю я незле.
Закон, кумасі й куми. Закон заявляє про себе стволом рушниці, курком пістолета, жерлом обріза. Вже після повені й пошесті.
Хто хоче, може їхати геть, податися в світи, перечекати оддалік, поки все вляжеться, а тоді вернутися з похиленою головою, дати впрягти себе в ярмо. Хто хоче, може взяти ноги на плечі, намастити п’яти, зібрати манатки й чкурнути геть. У Великій Пастці немає місця для страхополохів і боягузів.
Перш ніж приступити до діла, капітан Натаріо да Фонсека, колишній ватажок жагунсо, відважний кабра, в супроводі Кастора чи Фадула, а то і їх обох, об’їхав кожну оселю на обох берегах річки і розтлумачив кожному, що діється і чого слід сподіватися.
Багатьом із тих, кого він добре знав, капітан радив не вплутуватися в цю справу і виїхати; якщо ти полохливий, краще не братися за зброю. Бо це куди важче — незрівнянно важче, — ніж боротися з повінню: закон страшніший за чуму.
Боротися повинні лише ті, хто не в змозі розірвати союз. Союз із Богом, добрим Богом маронітів, як Фадул. Або союз із свободою, як Кастор. З придбаною в поті чола землею, як Ванже. А в Збуй-Вік то союз із самим життям. Або коли хтось, прагнучи завоювати авторитет і владу, бере на себе зобов’язання і мусить їх виконувати. Як капітан Натаріо да Фонсека.
В останню ніч чекання добрий Бог маронітів явився уві сні своєму синові Фадулу Абдалі, як це траплялося вже не раз. Добрий Бог маронітів поторсав його за плече, Фадул розплющив очі, і Господь обернувся на здоровила Дурваліно, його прикажчика, який стривожено казав:
— Сеу Фаду! У Великій Пастці кабри! Чуєте, сеу Фаду?
Дурваліно розпирало хвилювання; напевне, справді сталося щось надзвичайне. Фадул підхопився на ноги.
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказав сеу Педро Циган. Він заходив у шинок побалакати з вами і з капітаном. Але капітан уже кудись пішов.
Вмиваючись у бляшаній ванночці, турок випитував у хлопця подробиці. Але Дурваліно знав не багато.
— Сеу Педро прийшов сюди слідом за ними. Непомітно йшов назирці.
Дурваліно нервово потирав руки. Фадул глянув на нього.
— Сьогодні ж ти підеш звідси.
— Я? Куди мені йти? Ви мене проганяєте? Що я такого зробив?
— Нічого ти не зробив. Просто я не хочу, щоб завтра твоя тітка докоряла мені, якщо з тобою щось станеться.
Дурваліно засміявся:
— Тітка Зезинья, посилаючи мене до вас, казала: Лініньйо — так вона називала мене — завжди будь при сеу Фадулі, дбай про нього. А тепер ви хочете мене відіслати? Що ж скаже після цього моя тітка? — Він поважно глянув на хазяїна і наважився висловити свої побоювання. — Ось побачите, сеу Фадуле, ми всі загинемо тут. Я нітрохи не перебільшую! Ось побачите!
ebooksa