— Отуди к бісу! — прошепотів Лу до Емеральди. — Ми чули це сто років тому.
— Спіймався! — вигукнув Грампс і вимкнув телевізора, а усі його спадкоємці завмерли, втупившись у порожній екран. — Гей ти, хлопче! Думав, я не почую?
— Вибачте, сер. То я так, — промимрив Лу.
— Неси-но сюди мій заповіт. Ти ж знаєш, де він лежить. Усі ви, шмаркачі, добре знаєте, де він. А подай-но його, хлопче!
Приголомшений Лу тупо кивнув головою і почвалав через хол, переступаючи розстелені долі постелі до кімнати Грампса, єдиної особистої кімнати на все помешкання. Окрім неї, в квартирі були: ванна, вітальня, широкий хол без вікон, який раніше правив за їдальню і поряд з яким була розташована маленька кухня, у вітальні й холі лежали шість матраців та чотири спальних мішки, а у вітальні була ще й канапа, де раювала одинадцята пара — грампсівські теперішні фаворити.
На конторці лежав заповіт: обшарпаний, засмальцьований, із загнутими кутиками, протертий до дірок, геть поцяцькований чорнильними ляпками, з численними додатками, вилученнями, умовами, змінами, порадами, попередженнями та домашньою філософією.
Цей документ, — подумав Лу, — по суті кажучи, щоденник, адже писався він протягом п’ятдесяти років, і все тут скупчилося на двох аркушиках — заплутана, нерозбірлива хроніка щоденної сімейної боротьби. Сьогодні його мали позбавити спадщини в одинадцятий раз. Тепер йому доведеться шануватися цілих шість місяців, і коли його поведінку визнають бездоганною, то, може, відновлять у правах щодо спадщини.
— Хлопче! — гукнув Грампс.
— Іду, сер! — Лу поспішив до вітальні й вручив Грампсові заповіт.
— Перо! — наказав Грампс.
Перед ним умить з’явилося одинадцять ручок: по одній від кожної пари.
— Ні, ця тече, — промовив Грампс, одштовхуючи ручку Лу. — Ось гарна. Молодець, Віллі!
Він узяв ручку Віллі. Отже, фаворитом став Віллі, батько Лу. Віллі, який незважаючи на свої сто сорок два роки здавався майже таким молодим, як і Лу, невдало намагався приховати радість. Він потай позирав на канапу, що відтепер належатиме йому і звідкіля Лу та Емеральда мали вибиратися в хол, в найгірше місце біля дверей ванної.
Грампс повністю зіграв свою роль у драмі, автором якої він був, і зіграв її, як завжди, з душею. Насупивши брови, він загудів, ніби органний бас, зловісно й монотонно, почав водити пальцем у заповіті, так, наче бачив написане вперше у житті:
— Я, Гарольд Шварц, який проживає у будинку № 257, Олден-Вілледж, міста Нью-Йорк, нижчезазначеним заявляю привселюдно мою останню волю, анулюючи абсолютно всі попередні варіанти заповіту, що були мною зроблені перед цим.
Він поважно висякав носа й читав далі, не минаючи жодного слова, повторюючи безліч приміток, особливо налягаючи на численні й детальні вказівки, які стосувалися його похорону. Ці хвилюючі подробиці зрештою так розбурхали старого, що Лу навіть спало на думку, чи не забуде той взагалі, для чого він узяв свій заповіт. Та Грампс героїчним зусиллям волі опанував свої почуття і вишкрябавши щось у заповіті, почав писати, водночас зачитуючи написане. Лу чув це стільки разів, що й сам би зміг прочитати той текст напам’ять.
— У цій колисці скорбот зазнав я багато горя й страждань і готовий рушити до кращих світів, — промовляв, пишучи, Грампс. — Але найбільшої кривди я зазнав від…
Він огледів присутніх, намагаючись пригадати, хто ж був його кривдником. Присутні охоче підказали йому, позирнувши на Лу, а той безпорадно, наче школяр, підняв руку. Грампс, пригадавши, закивав головою і скінчив: «…зазнав від власного правнука Луїса Дж. Шварца».
— …Онука, сер, — промимрив Лу.
— Ти що, надумався мене повчати! — загримів Грампс. — Ти й так уже проштрафився далі нікуди. — Проте вніс відповідну зміну. Потім продовжив зачитувати рішення позбавити Лу спадку за те, що той виявив непослух і зухвальство.
ebooksa