Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

ІШТЛАН

Оповідання

_{З португальської переклав Валентин Діденко}

Її судили. Ось чому вона нікому нічого не розповіла. Якби ж розповіла, ніхто б не повірив, що це правда. Та вона, мешканка Лондона, де в темних закутках існують навіть привиди, знала правду.

Її день, п’ятниця, нічим не різнився від інших днів тижня. А це сталося суботньої ночі. А тієї п’ятниці вона робила все, як завжди, хоч її гнітив жахливий спогад: малою, коли їй було років сім, вона і її двоюрідний брат Жак зображали чоловіка й жінку на великому бабусиному ліжку. І робили все так, аби мати діточок. Відтоді вона не зустрічалася з Жаком і навіть не хотіла його бачити. Якщо в цьому й була її частка провини, то і його теж.

Незаміжня, ясна річ, незаймана, зрозуміло. Жила самотою в кімнатці в Сого. Того дня вона закупила овочів та фруктів — їсти м’ясо вважала за гріх.

Коли вона проходила площею Пікаділлі й бачила там жінок легкої поведінки, що очікували на розі клієнтів, її аж нудило. Займатися цим — та ще й за гроші! То було нестерпно. А до всього там ще й така брутальна статуя Ероса.

Поснідала й пішла на роботу. Вона була чудовою друкаркою. Її шеф ніколи не глянув на неї суворо і, на щастя, ставився шанобливо, називаючи її міс Алграве. Її звали Рут, і походила вона з ірландців. Руде волосся на потилиці закручувала дулькою. Обличчя її рясніло ластовинням, а шкіра була така біла й ніжна, що здавалася білим шовком. Вії теж мала руді. За всіма ознаками була вродливою жінкою.

Вона неабияк пишалася собою: повнотілою й високою. Але ніхто ще не торкнувся її грудей.

Зазвичай вона вечеряла в дешевому ресторані в Сого. Їла макарони з томатною підливою. І ніколи не заходила до гамірних пабів. Коли ж проходила поблизу, її нудило від самого запаху алкоголю, і тоді вона відчувала образу на все людство.

Вирощувала червону герань, особливо гарну навесні. Батько її був протестантським пастором, а мати й досі проживала в Дубліні з жонатим сином. Її брат узяв собі справжню сучку. На ім’я Тутсі.

Інколи міс Алграве надсилала обурені листи до «Таймс», і їх друкували. Їй подобалося бачити своє ім’я в газеті: «Щиро Ваша, Рут Алграве».

Купалася лише раз на тиждень, у суботу. Аби не бачити себе голу, не скидала ні трусиків, ні ліфчика.

У день, коли це сталося, в суботу, вона не працювала. Прокинулася рано, випила жасминового чаю, помолилася. А тоді вийшла на свіже повітря.

Поблизу готелю «Савой» її ледве не збила машина. А коли б збила і вона померла, це було б жахливо, бо нічого не сталося б із нею того вечора.

Пішла на репетицію з хорового співу. Бо мала чудовий голос. Так, вона була непересічною особою.

Затим поснідала, дозволивши собі з’їсти креветок. Таких смачних, що їсти їх видавалося гріхом.

Потім зайшла до Гайд-Парку й сіла там на моріжок. Дістала Біблію. Та нехай простить її Господь — сонце було таким несамовитим, таким щедрим і спекотливим, що не прочитала жодного рядка. Так і сиділа на траві, не наважуючись лягти! Уникаючи дивитися на закохані парочки, які безсоромно обіймалися та цілувалися.

Тоді вернулася додому, полила герань і прийняла душ. Ще навідалася до дев’яностосемилітньої пані Кабот. Занесла їй шматок пирога з ізюмом. Почаювали разом. Міс Алграве почувала себе щасливою, хоча… А втім, годі.

О сьомій повернулася додому. Робити було нічого. Взялася плести на зиму светр. Колір вибрала розкішний: жовтий, мов сонце.