Ішов 2158 рік нашої ери. Лу та Емеральда Шварци шепталися на балконі родинної квартири, яка містилася на сімдесят шостому поверсі будинку № 275 у нью-йоркському районі Олден-Віледж, — це місце колись вважалося Південним Коннектикутом.
Коли Лу з Емеральдою побралися, її батьки розповідали про цю партію з таким жахом, неначе то був шлюб собаки з кішкою. Але тепер Лу минуло сто дванадцять років, а Ем — дев’яносто три, і її родина нарешті визнала, що вони непогана пара.
Однак життя їхнє було не таким безжурним, як здавалося на перший погляд, саме тому вони й мерзли тепер на балконі.
— Іноді я просто божеволію, — шепотіла Ем, — Я відчуваю, що ладна долити води в його пляшку з антигерасоном…
— Це був би злочин проти природи, Ем, — заперечив Лу. — Це було б убивство. До того ж якби він застукав нас на гарячому, то не тільки позбавив би спадщини, але й скрутив мені в’язи. Хоча йому вже сто сімдесят два роки, однаково він здоровий, як бугай.
— Злочин проти природи, — іронічно повторила Ем. — Хто його зна, яка вона тепер; та природа… Ох-ох, не певна я, чи зважуся коли-небудь долити в його антигерасон води або ще чогось, але, їй же Богу, Грампс ніколи не піде з цього світу, якщо йому трошечки не допомогти… Ти подумай: нас же тут напхано так, що ніде яблуку впасти. Верна, бідолашна, аж умирає, так хоче дитину, та й Мелісса мріє про це вже тридцять років. Мені обридло його зморщене обличчя, обридло те, що він один займає цілу кімнату, що йому належить найм’якіше крісло, що йому віддають усе найсмачніше, що всім нам доводиться дивитися ті телепрограми, які подобаються йому, що він втручається в наше особисте життя. І щоразу змінює заповіт.
Лу був непохитний:
— Зрештою, Грампс — нам усім голова… То й нехай собі буде зморщений! Адже йому було вже сімдесят, коли винайшли антигерасон. Він помре, Ем. Дай-но йому час. Це — його особиста справа. Він, ясна річ, ще при силі, але потерп, люба. Не треба його дратувати, сердити. Окрім того, гріх нарікати на наші умови — вони кращі, ніж у будь-кого з інших членів нашої родини. Адже ми спимо на канапі.
— Невже ти сподіваєшся, що ця канапа буде нашою назавжди? От він обере собі нових улюбленців, якої ти заспіваєш тоді? Досі рекорд, якщо не помиляюся, був два місяці.
— Так. Він належить татусеві з матусею.
— Та коли вже він оддасть Богові душу?! — вигукнула Емеральда.
— Ти ж знаєш, він сказав, що перестане приймати антигерасон одразу ж після того, як відбудуться автомобільні гонки на п’ятсот миль.
— Еге, а до того він обіцяв зробити це після Олімпійських ігор, а перед цим — після матчу на Кубок світу, а перед цим — після президентських виборів, а перед цим… хай йому біс, усього не пригадаєш. П’ятдесят років він годує нас такими балачками! Я вже не сподіваюся на кімнату і ні на що взагалі не сподіваюся.
— Ну, добре, нехай ти маєш слушність! Вважай, що я невдаха! — вигукнув Лу. — Що я маю робити? Я працюю, як віл, але майже весь заробіток поглинають податки на оборону та на пенсійне забезпечення. Та навіть якби гроші були, то де б ми змогли найняти собі кімнату? Може, десь у штаті Айова… Але який сенс селитися на околиці Чікаго?
Емеральда поклала йому руку на плече.
— Лу, коханий, я не вважаю тебе невдахою, Бог тому свідок… Просто в тебе не було ніякої можливості показати свої здібності й чогось досятти. Через те, що Грампс та інші люди його покоління ще й досі живі і не поспішають звільняти місце для молоді.
— Так, так, — сумно погодився Лу, — але ж не можна їх у цьому звинувачувати, правда ж? Цікаво: чи зможемо ми відмовитися од антигерасону, коли доживемо до Грампсового віку?
— Іноді я собі думаю, краще б воно було, якби цього антигерасона взагалі не існувало, — запально прошепотіла Ем. — Або краще б його робили з чогось дуже цінного, унікального, ну, скажімо, з землі або кульбаб… Часом я думаю: хай би старі відходили один по одному так, як ми відриваємо у визначений час листки в календарі. А то кожен із них роками розмірковує, час йому чи не час податися з цього світу. Слід запровадити такий закон, який би обмежував користання цим чортовим зіллям. Хоча б для тих, кому за сто п’ятдесят.
— Ніхто не посміє зачепити цих дідуганів, — сказав Лу. — Адже вони володіють і грішми, і правом голосу. А ти б хотіла здобути усе це, Ем? А потім — померти?
ebooksa