— Боже милий, треба ж отаке бовкнути. Та ще й власній дружині… Любий, мені немає ще й ста, — вона провела руками по своїй гінкій та юній фігурці, наче стверджуючи сказане. — Кращі мої роки попереду! Але готова битися об заклад, тільки-но мені мине сто п’ятдесят — старенька Ем виллє свій антигерасон у раковину й полине в інший світ. І все це вона зробить із усмішкою на вустах.
— Говори-балакай. Усі ці старі діди у свій час казали теж саме. А ти чула, щоб хтось із них добровільно пішов з життя?
— А цей… Як його? Ну, дід у штаті Делавар.
— Тобі ще не набрид цей «дід у штаті Делавар»? Про нього торочать ось уже п’ять місяців.
— Гаразд, тоді — Гремма Вінклер, вона ж мешкала в нашому будинку.
— Вона упала під поїзд метро.
— Просто вона обрала собі такий шлях…
— І прихопила на той світ у сумці шість пакетів антигерасону?
Емеральда скрушно похитала головою і стомлено заплющила очі.
— Не знаю, не знаю, не знаю. Я знаю тільки: треба щось робити. — Інколи мрієш про те, щоб на Землі залишилася хоч одна-однісінька хвороба… Можна було б захворіти, полежати в ліжку і відпочити од цього стовпотворіння.
Лу ніжно торкнувся її плеча:
— Не треба перейматися цим, голубонько. Хай йому всяка всячина…
— От якби у нас була машина, ми могли б хоч на годину втекти від людського тлуму. Пригадуєш, мої батьки мали машину. Боже милий, як же хороше жилося людям колись!
— Жилося; доки вони не витратили увесь метал, — зауважив Лу.
— Ми, бувало, понабиваємося у авто, тато під’їжджає до бензоколонки й гукає: «Наливай повен бак!»
— Це був рай… доки не витратили весь бензин.
— А потім ми виїздили за місто…
— Ох, це тепер скидається на чарівний сон, правда, Ем? Важко уявити, що було «за місто», що було місце між містами…
— А як, бувало, зголодніємо, — вела далі Ем, — ми знаходили собі ресторанчик, де було просторо й затишно, і замовляли: «Мені, прошу, біфштекс з гарніром». Та ще й допитувались: «Як ваші свинячі котлети? Вони смачні?»
Вона облизала губи, очі її заблищали.
ebooksa