1,3-бутадієн? 7,7 х 10-7
Двоокис вуглецю? 0,1 х 10-5
Метаненітрил? 5,7 х 10-6
Та з часом наслідки важкої, але безрезультатної роботи разом з одноманітністю нескінченного польоту над усе таким же невиразним морем стали втомлювати її. Стовпчики цифр утратили своє значення й розпливалися перед очима.
Пропаненітрил? 6,0 х 10-5
Пропененітрил? 9,9 х 10-6
Пропіненітрил? 5,3 х 10-6
Вона незчулася, як знову заснула.
Ліззі перебувала в темній споруді, безперестанку підіймаючись сходами. Разом з нею бралися вгору інші люди. Вони зіштовхувались з нею, проминали її, але нічого не говорили.
Їй стало зимно.
Промайнув непевний спогад перебування у пічній кімнаті десь унизу. Там було гаряче, навіть парко. Тут повітря здавалося куди прохолоднішим. Надто прохолодним. І за кожним новим кроком температура падала. Ліззі несвідомо вповільнила ходу. Тепер стало дуже холодно. Хоч би яким неприємним це здавалося. Боліли ноги. Крім того, наче сама атмосфера тужавіла довкола. Ліззі ледве могла ворухнутись.
Раптом з’явилася думка, що це природний наслідок віддаляння від пічної кімнати. Що вище опинялася, то менше тепла отримувала й то менше енергії перетворювалося на рух. Якимось чином усе стало чітко зрозуміло.
Крок. Перепочинок.
Крок. Довший перепочинок.
Зупинка.
Люди довкола теж зрештою зупинились. Її торкнувся подих вітру, холоднішого від криги. Ліззі не здивувалася, збагнувши, що вони дістались верха сходів і тепер стоять на даху споруди. Ззовні було так само темно, як і всередині. Вона щосили вдивлялась у простір над собою, але так нічого і не роздивилася.
«Обрії. Просто дивовижно», — пробурмотів хтось поруч.
«Вони завше дивують», — відказала вона.
«Верх — низ. Це що: ієрархічні цінності?»
«Начебто ні».
ebooksa