— Я ще раз повторюю. Про це ще рано говорити з такою впевненістю. Все, що в нас є на цю мить, — це просто дуже, дуже цікаві дані.
— Розкажи їй, Консуело, — сказав Алан.
— Тримайся. В нас справжній океан! Не якесь там оспіване озерце — двісті миль на п’ятдесят — котре ми називали морем, а справжнісінький океан. Показання сонара свідчать: усе, що бачимо, — це такий собі випарний чан над тридцятикілометровою крижаною шапкою. А от уже під нею лежить справжній океан завглибшки двісті кілометрів.
— Хай Бог милує! — видихнула Ліззі. — Тобто, я хотіла сказати, «ой-йо-йо!». Риба-робот може хоч якось туди дістатися?
— Ти думаєш, звідки нам відома його глибина? Саме туди вона зараз і пливе. Якраз посередині видимої частини моря є розколина в кризі. Звідти поповнюються запаси води на поверхні. І знаєш, що знаходиться просто під отвором? Вулканічні кратери!
— Отже, це означає?…
— Я почну плюватися, якщо ти ще раз скажеш те «слово середнього роду», — ввірвала її Консуела.
Ліззі вишкірила зуби.
— А як же припливи, відпливи? Як на мене, відсутність орбітальних збурень цілковито виключає можливість існування значного океану.
— Ну, на думку тамтих з Торонто…
Спершу Ліззі ще встигала стежити за ходом міркувань планетологів з Торонто. А потім стало складніше. Слова перетворилися на безладне гудіння. Поринаючи в сон, вона таки встигла з роздратуванням усвідомити, що не можна ось так увесь час засинати. Цієї втоми не повинно бути. Їй…
Ліззі знову була у підводному місті. Вона й досі нічого не могла роздивитися, проте знала, що це — місто, бо чула, як бунтівники трощать вітрини крамниць. Їхні голоси то здіймались у виття, то стишувалися до лютого мурмотіння, схожого на звуки хвиль гнівного прибою, що розмиває вулиці. Вона стала обережно пробиратися назад.
Хтось їй шепнув на вухо:
«Навіщо ти зробила це з нами?»
«Я нічого не зробила».
«Ти дала нам знання».
«Яке знання?»
«Ти сказала, що ти — не ми».
«Ну то й що?»
«Не слід було цього говорити».
ebooksa