«Ви хотіли, щоб я збрехала?»
Жахливе знічення:
«Облуда. Яке прикре поняття».
Звуки руйнації ставали дедалі гучнішими. Хтось сокирою проломив двері. Вибухи. Бряжчить бите скло. Вона чула несамовитий регіт. Вереск.
«Треба звідси вибиратися».
«Навіщо посланець?»
«Який посланець?»
«Зірка! Зірка! Зірка!»
«Яка зірка?»
«А що, їх дві?»
«Їх мільярди».
«Не треба! Будь ласка! Зупинись! Не треба!»
Ліззі прокинулася.
— Ґріне, — проказала Ліззі, — невже нам треба робити це й далі?
— Ну, враховуючи, скільки мільярдів громадських доларів було потрібно, щоб відправити нас сюди, то… так. Так, справді треба. Я навіть знаю: кілька наших із тобою дублерів сказали б, що ця дещиця електронної пошти — ніщо у порівнянні з таким привілеєм.
— Чхати я на них хотіла.
— Переключаюся на приватний канал, — тихо проказав Алан. Почулося ледве помітне фонове випромінення. Слабке зернисте потріскування десь зникло, коли Ліззі краще налаштувала приймач. Сердито, але стримано Алан докинув:
— О’Браєн, що, в біса, з тобою?
— Пробач, я просто надто збуджена від усього цього. Довго була непритомна. Де Консуела? Маю намір їй сказати слово «середнього роду», ще й разом із прикметником. Тут є життя. Розумне життя!
ebooksa