«Рух. Яке прекрасне поняття».
«І нам він до вподоби».
«Отже, ти — це я?»
«Ні. Тобто, мені здається, ні».
«Чому?»
Ліззі намагалася відповісти на останнє запитання, коли хтось зітхнув із подиву. Високо вгорі, в беззоряному, невиразному небі блимнув вогник. Натовпом пронісся шурхіт мовчазного страху. Світло ставало яскравішим. Ще яскравішим. Вона відчувала тепло, яке йшло від нього, слабке, але виразне, ніби відлуння далекого сонця. Всі навкруги заціпеніли від жаху. Моторошнішим від світла, де його не могло бути, стало тепло. Таке просто неможливо. І все ж воно існувало.
Разом із іншими Ліззі стояла й чекала на щось… На що — сама не здогадувалася. Вогник поволі переміщувавсь у небі, маленький, яскравий, бридкий.
І потім він пронизливо
Ліззі прокинулася.
— Ух ти, — проказала вона, — оце так химера наснилася.
— Наснилася? — недбало кинув Алан.
— Ага. Таке світло в небі, схоже на вибух ядерної бомби чи щось подібне. Я хотіла сказати, воно не було схоже на вибух атомної бомби, але лякало не менше. Всі на нього так витріщилися. Ми не могли поворухнутись. А потім… — Ліззі покрутила головою. — Пробач, забула. Але це було так незвично. Я ніяк не можу дібрати потрібних слів.
— Забудь, — підбадьорила її Консуела. — В нас такі дані з-під води. Фракційні полімери, довголанцюжкові вуглеводні… результати просто казкові. Спробуй не заснути — і побачиш сама.
Тепер Ліззі остаточно прокинулася, хоча щасливішою від цього й не стала:
— Треба розуміти, ніяких розумних думок стосовно того, як мені спуститися, не з’явилось.
— Е-е… що ти хочеш сказати?
— Бо якби вони з’явилися, в тебе не було б цих клятих ноток у голосі. Вгадала?
— Хтось не з тієї ноги встав, — відповів Алан. — І будь ласка, не забувай, що деякі слова ми прилюдно не використовуємо.
— Пробач, — зітхнула Консуела. — Я просто намагалася…
— … відволікти мене. Гаразд. Годі. Я вам підіграю, — взяла себе в руки Ліззі. — Отже ваші відкриття означають… що? Життя?
ebooksa