Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

— Це вам нічого не дасть.

Торн звів очі на Спіллето й аж здригнувся від вигляду його нерухомого спотвореного обличчя.

— Отче Спіллето! — голосно й повільно промовив він. — Мене звуть Торн.

Священик і далі дивився вгору. Він не поворухнувся і, як видно, не почув Торнових слів.

— Марна річ, — мовив чернець.

Але зупинити Торна було вже годі.

— Отче Спіллето! — повторив він. — Ви пам’ятаєте ту дитину? Я хочу знати, чия вона.

— Будь ласка, синьйоре… — застережливо мовив чернець.

— Ви зізналися їм! — закричав Торн. — То зізнайтеся й мені! Я хочу знати, чия то дитина!

— Я змушений попросити вас, синьйоре…

Чернець намірився був повезти крісло Спіллето до виходу, але Дженнінгс заступив йому дорогу.

— Отче Спіллето! — чимдуж заволав Торн у німотне безживне обличчя. — Я благаю вас! Де його мати? Хто вона? Будь ласка! Відповідайте!..

І раптом усе довкола здригнулось і загуло. На монастирському храмі вдарили у дзвони. Звук був такий потужний, що Торн і Дженнінгс аж зіщулилися. Страхітливий дзвін розлягався навсебіч, відбиваючись луною від монастирських мурів. Торн похилив голову й нараз побачив, що єдина рука священика, натужно тремтячи, поволі зводиться до стільниці.

— Вуглину! — крикнув він. — Дайте йому вуглину!

Дженнінгс притьмом порвався вперед, схопив зі столу вуглину і вклав її в тремтливу руку. Дзвони гули й далі, а священикова рука, затинаючись і шарпаючись за кожним ударом, шкрябала на стільниці кострубаті літери.

— Він пише якесь слово! — збуджено вигукнув Дженнінгс. — Че… е… ер…

Священика всього трусило, та він і далі силкувався водити рукою. Від болю й надлюдського напруження з рота в нього вихопився хрипкий, майже звірячий стогін.

— Далі, далі! Ну ж бо! — підганяв Торн.

— Ве… — читав Дженнінгс. — Е… те…

Зненацька дзвін урвався. Священик упустив вуглину з судомно стиснутих пальців, і голова його безсило відкинулася назад, на спинку крісла. Стражденні очі втупились у небо, обличчя вкривав рясний піт.