Відлуння дзвонів завмерло вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.
— Червет?.. — спитав Торн.
— Червет… — проказав за ним Дженнінгс.
— Це по-італійському?
Обидва повернулися до ченця, що так само дивився на те слово, а потім і до Спіллето.
— Вам це слово про щось говорить? — спитав Торн ченця.
— Черветері, — відповів той. — Гадаю, це Черветері.
— А що воно таке? — запитав Дженнінгс.
— Це давнє місце поховання. Ще етруське. Кладовище Сант— Анджело.
Усе тіло священика знов затрусилося, він застогнав, так наче поривався щось сказати. А тоді враз затих.
Торн і Дженнінгс поглянули на ченця. Той похитав головою і гидливо сказав:
— Черветері — це купа руїн. Там була гробниця Тухулки.
— Тухулки? — перепитав Торн.
— Був у етрусків такий бог-демон. Вони поклонялися дияволові. А ту гробницю шанували як святиню.
— Чому він написав це слово?
— Я не знаю.
— А де воно, те Черветері? — спитав Дженнінгс.
— Там нічого немає, синьйоре, крім могил… та ще здичавілих собак.
— Де воно? — нетерпляче перепитав Дженнінгс.
— Ваш шофер має знати. Кілометрів за п’ятдесят на північ від Рима.