— Просто в лоб.
Андре Ведрін поклав зброю, на стіл. Дивлячись на тіло своєї колишньої коханки, він глухо промовив:
— Вона любила Вагнера.
Це прозвучало як надгробне слово.
Сидячи на ліжку, застеленому рожевою пікейною ковдрою, Альбер Перрішон задумливо розтирав рукою бік.
Андре зіщулився в старому кріслі і уважно споглядав свої черевики.
— Давно вже не працював киркою й лопатою; завтра, мабуть, спину не розігну, — зітхнувши, мовив Альбер Перрішон.
Андре не відповів. Смерть Анрієт і те, що вони щойно робили в підвалі, він ніяк не міг забути. «Тепер у неї в роті, у волоссі повно землі…»
Навіть нічого не знайшлося, у що б можна було загорнути тіло.
Його занудило.
— А що ти мав робити? — несподівано спитав Альбер Перрішон, наче розгадавши його думки.
Насправді він хвилювався так само, як і Андре, а може, ще й більше. І звернувся він скоріше до себе, ніж до Андре. Почекавши мить, Перрішон відповів:
— Нічого! Вона дістала те, на що заслуговувала. Скільки чоловік вона зрадила? Скількох іще могла б зрадити?..
Голос Перрішона став суворим.
— …і потім, старий, це неминуче в нашій боротьбі.
Андре Ведрін підвів голову:
— Так, звичайно!
Він подумав і, намацавши в кишені куртки патрони до свого 7,65-міліметрового пістолета, які знайшов у сумочці Анрієт, сказав:
— Вона грала диявольську гру в покер. Не дуже й багато було козирів у неї, але вона мало не виграла. І коли б я не глянув тоді у вікно…
Андре підвівся, вийняв з кишені патрон і підніс його до очей, наче хотів як слід роздивитись.
ebooksa