Андре Ведрін зупинив «Пєжо» за двадцять чи тридцять метрів від готелю, де мешкала Анрієт. На вулиці Каден, похмурій і вузькій, мов дно колодязя, вже панували вечірні сутінки, і перехожі траплялися рідко. Він довго разглядав фасад будинку.
Анрієт вдома, у своїй кімнаті. Крізь маскувальні портьєри на вікнах було видно, як рухається її тінь.
Таке враження, ніби вона нервово міряє кроками кімнату. Мабуть, не солодко їй зараз.
Андре вагався. Йому стало страшно. Не тому, що на нього могла чекати пастка, а тому, що зараз йому доведеться зустрітися з Анрієт. Подумати тільки, він стискав її в обіймах… Ще сьогодні ранком він мріяв одружитися з нею, мріяв про власну сім"ю та оселю, хотів мати од неї дітей.
Він гірко посміхнувся. Йому важко було йти до неї. Лють і огиду відчував він до неї, і все-таки думка, що він жив з нею протягом місяців, паралізувала його. Чомусь він згадав отих нещасних старих дів-канцеляристок, з розпачливо притиснутими до грудей руками, і раптом наважився.
Андре перейшов вулицю. Від сумнівів і вагань не лишилося й сліду. Він швидко піднявся сходами і постукав у двері. Кроки, і потім тиша. Він постукав ще. Ключ у замку клацнув, двері повільно прочинили, тримаючи на запобіжному ланцюжку.
— Хто це? — запитала Анрієт.
Вона стояла, ховаючись за дверима, готова зачинити їх першої-ліпшої миті.
— Це я!.. П"єр!
Анрієт скрикнула. Андре подумав, що вона зараз грюкне дверима. Їй, безперечно, дуже хотілося це зробити.
Однак вона зняла ланцюжок, і Андре Ведрін зайшов до кімнати. Стискаючи в кишені пальта пістолет, він насторожено глянув на двері кухні. Анрієт позадкувала до ліжка, з тривогою дивлячись на Андре.
— Щось трапилось, Анрієт?
Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню.
— Ти чимсь налякана, моє серце?
Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався.
Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася.
— Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п"яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася!
Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса.
«Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!»
Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів:
ebooksa