Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.
— Коли Оскар дав вам цю записку?
— Вчора.
— От тобі й спішно! Минуло більше доби.
Лежнєв розбудив Сміливого, вручив йому шифрограму.
— Це треба якнайшвидше передати в Центр. Повертайтеся в загін, знайдіть мого радиста, хай негайно зв’яжеться в Москвою.
— А як же з ним? — Сміливий кивнув на Бородатого.
— Якось упораюсь. Збирайтеся, не баріться.
Отак і вийшло, що до міста Лежнєв пішов удвох з Бородатим. Хто міг передбачити, що трапиться така оказія на фільварку. Не могли передбачити й іншого…
До міста вони дісталися благополучно. А от у церкву насилу протовпились. Лежнєв не відпускав од себе Бородатого. Та невдовзі впевнився, що той не збирається тікати. Занепокоїло його інше. Визираючи Петра Олійника і «мушкетера», Лежнєв несподівано побачив Кіру Назаренко. Насилу впізнав її: у хустині, полотняному платті, в якихось дивних черевиках, вона була схожа на сільську дівчину. Лежнєв несамохіть опустив руки в кишеню, де лежав пістолет. Невже втекла з загону? Але Петро Олійник, який з’явився біля неї, розсіяв його підозри. Лежнєв пройшов мимо і, не дивлячись на них, процідив крізь зуби:
— На площі, біля церковного рундука…
Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:
— Це що за фокус?
Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:
— Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.
На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:
— Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.
— Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? — глумливо спитав Лежнєв.
— У лісі я сам дорогу знайшов, — незворушно відповів Петро. — Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар — її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.
— Хто дозволив Назаренко лишити загін?