РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Наталі здалося, що вона божеволіє. Все, що останнім часом вона відчувала підсвідомо, чому вперто чинила опір, немовби прорвавши греблю, хлинуло в її мозок. І все-таки розум опирався, намагався відкинути страхітливу думку, яка ще місяць тому видалася б неймовірною.
А, власне кажучи, що тут неймовірного? Чому Костянтин Савицький мав бути поза підозрами? Що ти взагалі знаєш про нього? Не дурний, освічений, вихований; вміє поводитися, цікавий співбесідник. І все? Ні, не все. Він добрий, уважний, терплячий; інший на його місці, мабуть, не витримав би твоїх вередувань. Ти не уявляєш іншого на його місці? Отже, ти його любиш? Припустімо. Але що з того? Ти слідчий, комсомолка. Але ж ти ще й жінка. Жінка, яка любить. Кого? Людину, мало не вдвічі старшу за тебе? Не в цьому річ. А в чому?.. Не прикидайся — скажи самій собі, що ти думаєш, у чому підозрюєш його. Підозра? Ні, це майже впевненість.
Блакитна «Волга» з несправними дверцятами тільки одна ланка, яка потягла за собою — і це приголомшило тебе — інші. Виїзд на місце пожежі; підтасовка експертизи, знищення фотографій Ганни Щербак і, нарешті, свідчення Сільви. Пам’ятаєш, як вона описала Шефа? Високий, моложавий, сивоголовий… Ні, це якесь марення! Він же не такий — він порядний, совісний… І слиньком його не назвеш. Він воював — ще хлопчаком партизанив у загоні свого батька. Дивне прізвисько було в його батька — Бородатий. Але при чому тут батько? А при тому, що справа про пожежу на Залісній вулиці пов’язана з подіями тих років…
— Нат, що з тобою? Ми приїхали. Виходь.
Голос його знайомий до кожної інтонації. Не дивлячись на нього, тільки чуючи його голос, ти можеш сказати, яке в нього обличчя в цю мить. Зараз воно уважне, лагідне.
Треба взяти себе в руки, не показувати хвилювання. На запитання відповідати коротко — ти ж не вмієш прикидатися…
— Пробач, задумалася. Ходімо…
Ляля Кравчук, Володина дружина, зустрічає Наталю в дверях, цілує, обдаючи запахом парфумів, ванілі і печеного тіста. Руки в неї у борошні, вона смішно розчепірює їх, боячись виквацювати гостей.
— Облиште дурниці. Ніяких подарунків. Просто так зібралися. Це Володя вигадав про Альошчині іменини, щоб ви прийшли, — як завжди скоромовкою сипле Ляля і ще раз цілує Наталю.
Савицькому вона підставляє щоку:
— Щоб Наталка ревнувала.
В одній кімнаті накривають на стіл, у другій грає магнітофон. Жінки допомагають господині; чоловіки курять, розмовляють, сперечаються. Аллочка Заремба танцює з Сашком Воронцовим. Зворушливе єднання помпрокурора і адвоката. Тут усі товариші, колишні однокурсники. Навіть господаря домівки вважають однокурсником, хоча він закінчив юрфак заочно.
— Нату Пінкертону привіт!
— Не Нату, а Наталі Пінкертону, — поправляє Сашко Воронцов. — А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?
— Сашо, не роз’ятрюй рани, — всміхається Савицький.
— Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, — вигукує Аллочка. — З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?
— Двоюрідна бабуся — адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.
— Ха-ха, — регоче Аллочка — Обожнюю розумних медекспертів з ученим ступенем.
— А тобі до його посади зась, — каже Гриць Онопрієнко. — Це заборонені прийоми. Може, він з горя доцентом став.