Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.
Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.
— Як він міг так жахливо брехати?
Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.
— У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.
— У гестапо ви теж підписували все?
— Ні, — не образившись, сказала Кіра. — В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.
— Засудити можна, — посміхнувся Лежнєв. — Засудити — ще не означає розстріляти.
— Не вірите?
Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.
— Що ви робите? — вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.
— Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.
Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою — куля пройшла навиліт.
— Офіцер напослідок вистрілив у мене, — сказала Кіра. — Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…
Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, — гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.
— Послухайте, Назаренко, — сказав Лежнєв, — вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.
— Я просто хочу бути щирою, — відповіла Кіра. — Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки — після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.
Лежнєв схопився.
— Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!
— Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся — до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно — виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.
ebooksa