Наталя не дивилася на Савицького. Здавалося, як тільки гляне, він одразу про все здогадається…
Володя повернувся, наче нічого й не сталося, поставив на стіл пляшку коньяку.
— Полундра! — крикнув він. — Прошу до столу!
Вибравши момент, він шепнув Наталі:
— Фантазія! У місті 4739 «Волг», і в половини в них несправні дверцята. Викинь це з голови.
Та викинути це з голови Наталя не могла. Легкість, з якою Кравчук одкинув її підозри, зачепила її за живе. Виходило, що він вірив Савицькому більше ніж вона. Наталя навіть обурилася. Хоч як це парадоксально, але саме обурення допомогло їй прийти до тями, трохи заспокоїтися. Але Савицький відчував, що з нею щось коїться. На його співчутливі запитання «Що з тобою?», «Ти хвора?», — Наталя відповіла невизначено: «Нічого», «Просто так», «Поганий настрій».
Потім їй спало на думку удати, що вона приревнувала його до Аллочки, поруч якої він сидів, і піти. Зробити це було неважко — Аллочка відчайдушно кокетувала з Савицьким.
Одразу після вечері Наталя вийшла в коридор і сказала господині, що йде.
— Чого? — здивувалася Ляля. — Ще тільки пів на одинадцяту. Облиш, Наталко, все це дурниці. Нікуди ти не підеш! Зараз питимемо чай.
— Ні, я піду. Мені далеко добиратись.
— У вас же машина!
— Машина Костянтина Михайловича. Він повезе на ній Аллочку.
Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?
Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.
— Ну, гаразд, — сказав він, — Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.
— Ні, — сказала Наталя і вискочила за двері.
Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.
«Не треба, Костю, — почула вона позаду голос Володі. — Повір мені, не треба».
«Я проведу її», — сказав хтось.
Наталя була вже на вулиці, коли її гукнули.
ebooksa